Читати книгу - "Оповіда́ння"

зле приходилося, там піп був лихий чоловік, там урядник чіплявся, там з голоду пропадав, звідтіль вигнали... а радощів, ясних днів - як і не було...- Перевів очі на мене: - Тільки те й згадати, що років вісім з жінкою прожив; та й тоді, як станеш розбиратися,- мало добра було. Добра людина була, хай земля їй пером, моя жінка, весела, роботяща, і перший рік, як побралися ми з нею, либонь, був найщасливіший за все моє довге життя. Коли ж клопіт та злидні швидко придавили її. Рік за роком ставала вона все тихіша, перестала співати, стала помітно марніти, часто слабувати, і одної осені мусив навіки попрощатися з нею. Ой і лиха ж то година була - не знаю, як я не позбувся вже тоді й розуму. Поховати було ні за віщо, і я, лишивши покійницю в хаті з двома малими дітьми, сам за шапку та за палицю та за дванадцять верстов до знакомого колеги-. А надворі болото, дощ, як з луба... Приходжу до його, застаю. «Душа люба,- кажу,- так і так: виручай!» Добра людина була, покійний,- либонь, теж помер уже,- поміг-таки: останню десятку позичив. Так ото й поховав я її, а сам зостався з двома дітками. Пішли тоді довгі та смутні ночі, нудні дні, та злидні, та самотина. Дітки бігають невмиті, обідрані, голодні - а я нічого й не думаю: ходжу, як у хмарі. Потім помалу став за розум братися. А тут, спасибі їм, люди до помочі прийшли: бачать - чоловік мов не при собі. Стали приглядати за дітьми, сорочки їм прати. Той бурячків принесе, той картопельки, той паляницю хліба, молочка дітям... Важко брати все теє - та що ж вдієш,- скривишся, дякуєш...

Щиро й правдиво розказував він, і в його голосі не чути було ні одної нотки пекучого жалю або скарги. Як казку, як давню пісню-думу - не про себе, а про когось іншого - викладав він спогади про своє життя, повиваючи їх тихим смутком, який один тільки й лишився в його душі од колишніх гострих та пекучих пригод.

Василь Тимофійович мовчав і дивився поверх огню кудись у гущавину; його насмішкувате, як криця, загартоване обличчя немов одмінилося, покращало, а завжди прищурені, хитрі карі очі тепер дивилися прямо, були повиті задумою, смутні. Я не бачив його ще таким, і тепер мені стало ясно, що тягнуло цього кремезного хитрого діда, що серед лихих обставин умів збити собі достатки, до його химерного старого товариша.

- Дивлюся оце я на тебе, Федосію,- промовив стиха Воблий,- та й щось уже й не вірю собі,- чи справді ж це той Федосій Райко, той кучерявий з огневими очима юнак, про якого слава гула колись по всьому повіті!..- До мене: - Було, кого громада посилає до губернатора - Райка; хто свариться з посередником або з приставом - Райко... Або, пам’ятаєш, якого наробив ти колись тарараму, коли виїздила екзекуція в Григорівку? Ех, Федосію, постарілися ми з тобою...- Воблий зітхнув і замовк.

- Було колись, було...- кивав головою Райко,- всього було... Прошуміло, прогриміло, та й сліду нема... От ти, Василю, й замолоду був хитренький,- казав він далі.- Зумів збити собі копійчину... не то що ми, дурні: тепер і гадки не маєш... Проженуть з посади - попід вікнами не підеш. Та хіба ж такого проженуть - він тобі теє начальство так ублагає, умовить, що йому благодарність за благодарністю летить. Щасливий ти, Василю, таланом тебе одарив бог таким,- без іронії, зітхнувши, промовив Райко.

Огонь погас; з-під сірого попелу тільки жевріло скілько жарин. Тіні од віт згустилися; насунулась темрява. Над нами вгорі показалося небо, на йому між зорями купкою срібних цвяшків високо вибралася вже Квочка. [19]

Десь над Россю, переплітаючись, полинули вгору молоді голоси.

Де ти бродиш, моя доле,

Не докличусь я тебе!..-

затремтіли у весняному повітрі палючою скаргою слова пісні. Райко прислухався. Кивнув у той бік головою:

- Семінаристи співають, школярі мої... Бачте - отож воно жити хоче, долю до себе закликає. Радіють поки що, думають - світ завоюють, а підуть на село, в ярмо те впряжуться - ой-ой-ой: де-то все теє подінеться!.. Ну, а поки віриться - хай поживуть. Кажуть - сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється... Пошли їм, доле, чого вони благають у тебе, пошли їм радощів у житті, світлу молодість красну, старість спокійну! - шепоче Райко, немов молиться, і зводить до неба свої добрі й смутні очі.

Через яку годину ми знову сиділи з Воблим у човні і, стиха попліскуючи весельцями, мовчки перепливали Рось. Чогось не хотілось говорити. І я, і Воблий зарились кожний у свої думки. Не знаю, про віщо думалось старому, передо мною ж, що тільки починав учителювати, перший раз ясно визначилося питання: яким же шляхом я маю йти? Чи мені піти слідом за Воблим і починати зразу будувати собі тепленьке місце в житті; чи, кинувшись назустріч молодим пориванням, піти тернистим шляхом, по якому йшов Райко; чи, може, поки не пізно, лишити зрадливу, обшарпану вчительську долю іншим, самому ж помандрувати світами шукати собі кращої...

Було вже пізно. Над водою вставав туман і повівало холодком. За скелями починало ясніти: світало вже. Човен, як тінь, плинув до берега.

1911

З САМОГО ПОЧАТКУ

Вишнівська школа - найкраща на цілий район, бо попечителькою в їй була багата й щедра пані Олександра Андріївна. Всі на селі сподівалися, що в таку школу не пришлють абиякого вчителя, і коли по селу промайнула чутка, що новий учитель вже приїхав, того ж таки вечора в школу нашилося десятків із півтора цікавих. Новий учитель, Яків Малинка, гнучкий широкоплечистий хлопець з добродушним трохи подзюбаним обличчям, вподобався людям. Прислали його прямо з шкільної парти, й через те од його вихрястого чуба й навіть од кожної складочки одежі так і несло ще веселою, вахлакуватою бурсою. Тільки прибув він у село, повиймав та порозкладав у своїй кватирі книжки, камертони та всякі партитури - зразу закипіла робота. В класі вечорами загули співи, загомоніли святами під школою чоловіки, по хатах пішли ходити новенькі книжечки.

За тиждень усе село знало вже нового вчителя. Сільська молодь марила ним, а поважні чоловіки казали:

- Молодий іще трохи, та нічого: оговтається - буде робити, як пани не з’їдять.

Навіть старенькому о. Якову прийшовся до душі веселий, бадьорий