Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

А далі сталося диво, воно траплялося зі мною все життя, тут мені дуже пощастило: коли я починаю думати про фізику і концентруюся на тому, що пояснюю, все інше кудись відступає — я абсолютно спокійний і зовсім не нервую. Так що, коли я почав, то одразу забув, хто сидить у кімнаті, — просто пояснював свою ідею.

Після виступу публіка ставила питання. Першим підвівся Паулі, він сидів поруч з Ейнштейном:

— Не думаю, що ця теорія правильна, бо те-то, те-то і те-то.

І, повернувшись до Ейнштейна, спитав:

— Ви погоджуєтеся, професоре Айнштайн?

— На-а-а-айн, — сказав Ейнштейн з ввічливою німецькою інтонацією. — Мені тільки здається, що буде дуже важко сформулювати відповідну теорію для гравітаційної взаємодії.

Він мав на увазі загальну теорію відносності, своє улюблене дитя. Ейнштейн продовжив:

— У нас поки що мало експериментальних даних, тому в мене немає абсолютної впевненості в правильності гравітаційної теорії.

Ейнштейн визнавав, що реальність може розходитися з його теорією, і дуже толерантно ставився до інших ідей.

Шкода, я не запам’ятав, що саме сказав Паулі, адже через кілька років виявилося, що теорія незадовільна при переході до квантової електродинаміки. Можливо, цей великий чоловік одразу помітив проблему і виклав її в питанні, але я був настільки розслаблений тим, що не мені відповідати, що не дуже його слухав. Пам’ятаю, як ми з Паулі піднімаємося по сходах Палмерівської бібліотеки і Паулі питає:

— А що Вілер збирається говорити про квантову теорію на своєму семінарі?

— Не знаю, — кажу, — він мені не розповідав. Він працює над цим сам.

— Правда? — дивується Паулі. — Людина працює над квантовою теорією і не розповідає своєму асистентові, що робить?

А потім нахилився до мене і тихо, по-змовницьки, сказав:

— Вілер ніколи не виступить із цим семінаром.

Так і сталося. Вілер не виступив із семінаром. Він думав, що розробити квантову теорію буде просто, що він майже її сформулював. Але ні. Що ближче до дня семінару, то більше він розумів, що нічого не виходить і йому немає чого сказати.

Я теж її не створив — квантову теорію напівзатримних-напіввипереджальних потенціалів, — хоч бився над нею багато років.

Причина, чому я вважаю себе «малокультурним антиінтелектуалом», напевно, криється ще в часах, коли я ходив у старші класи. Я постійно переживав, що мене вважатимуть слабаком, і старався не бути надто м’яким і делікатним. Мені здавалося, що справжній чоловік не звертає уваги на поезію і подібні матерії. Я не задумувався, а як же тоді було написано поезію. У мене склалося негативне ставлення до хлопців, які вивчають французьку літературу, цікавляться музикою і поезією, усіма цими «витонченими» штучками. Я більше поважав сталеварів, зварювальників, автомеханіків. Мені здавалося, що справжній мужик — той, хто може зробити щось руками. Так я тоді думав. Займатися чимось практичним — ось, на мою тодішню думку, гідна роль для чоловіка, а бути «культурним» чи бути «інтелектуалом» здавалося мені чимось другосортним. Перше, звісно, було правильним, друге — дурнею.

Щось подібне я сповідував і тоді, коли вчився в Принстоні, як ви далі побачите. У ті часи я частенько обідав у приємному маленькому ресторанчику під назвою «Татове місце». Якось біля мене сів маляр у робочому комбінезоні, він працював на другому поверсі й спустився перекусити. Між нами зав’язалася розмова, і він почав говорити про те, скільки всього треба знати, щоб працювати маляром.

— У який колір ви фарбували би стіни в цьому ресторані? — спитав він.

Я відповів, що не знаю, а він сказав:

— Стіни до такої-то висоти треба фарбувати в темний колір, бо люди, знаєте, труться ліктями об стіни і світла фарба не підходить — стіна дуже швидко стане брудною. Але вгорі треба фарбувати світлою фарбою, щоб у ресторані було відчуття чистоти.

Хлопець, очевидно, знав, що каже, — я сидів і уважно його слухав. І от він розповідає далі:

— Крім того, треба розбиратися в кольорах — як змішувати різні фарби, щоб отримати потрібний колір. Які кольори ви змішали б, щоб отримати жовтий?

Я поняття не мав, які фарби треба мішати, щоб отримати жовту. Якби мова була про світло, то жовтий колір вийшов би з червоного плюс зеленого:

— Я не знаю, як отримати жовтий колір без жовтої фарби.

А він каже:

— Ну, щоб отримати жовту фарбу, треба змішати червону і білу.

— А ви впевнені, що вийде не рожева?

— Звичайно, вийде жовта.

Я повірив, адже він професійний маляр, а я завжди захоплювався людьми робітничих професій. Але мені було цікаво, як він це робить.

У мене виникла ідея.

— Напевно, відбувається якийсь хімічний процес. Ви використовуєте який-небудь спеціальний пігмент, який викликає хімічні зміни?

— Ні, — каже, — підійдуть будь-які старі пігменти. Сходіть у господарський магазин і купіть звичайну банку червоної і звичайну банку білої — я змішаю їх і покажу, як вийде жовта.

Тут я думаю: «Якась маячня. Я достатньо знаю про фарби — так жовту не отримаєш. Але в нього, напевно, таки виходить жовта. Тут має бути щось цікаве. Треба подивитися».

— Окей, — кажу, — я принесу фарбу.

Маляр піднявся нагору закінчувати роботу, а до мене підійшов власник ресторанчика:

— Навіщо з ним сперечатися? Він маляр, усе життя пропрацював маляром і каже, що виходить жовтий.

Я був збентежений і з ходу не знав, що відповісти. Але кажу:

— Усе своє життя я вивчаю світло. І думаю, що, змішавши червоний з білим, жовтий не отримаєш — вийде рожевий.

Тож я пішов у господарський магазин, купив фарби і повернувся в ресторан. Маляр спустився з другого поверху, до нас підійшов власник ресторану. Я поставив банки на старий стілець, і маляр почав змішувати фарби. Додав трохи червоної, трохи білої, перемішав — мені здалося, що фарба рожева. Тоді він пробубнів щось типу:

— Я ще використовував тюбик жовтої, щоб посилити ефект, тоді точно виходить жовта.

— Ага! — кажу. — Аякже! Якщо додати жовтої, то вийде жовта. Але без жовтої ніяк.

Маляр піднявся нагору фарбувати кімнату.

Ресторатор сказав:

— І в цього хлопця вистачило нахабства сперечатися з тим, хто все життя вивчає світло!

Цей епізод