Читати книгу - ""Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер"

— Ми його саме й використаємо, — сказав Кисельов.

— От-от! А він в округ і відрапортує: стара несповна розуму, провокаційні чутки і таке інше.

— Тут тобі видніше. Ти ж міліцейський, “лягавий”…

— Правильно, правильно! — улесливо підхопив Рубченко. — А за “лягавого” маєте п’ятнадцять діб, голубе!

Степан засунув кулак у рот і вкусив. Потім ще раз. Він уже розумів, що Павло Остапович не завжди був такий, що його лише сьогодні вранці перетворили на П’ятикутника, і спершу Стьопа відчув полегкість, бо найстрашніше було подумати: вони все життя прикидалися. І навіть Сурен Давидович.

Та тільки спершу була полегкість. Тепер Стьопка кусав кулак, поки кров не бризнула на губи, і всім тілом відчував, який він маленький, слабий, і сидить, як щур, у шафі, просмерділій овечою шкурою.

— П’ятикутник — П’ятикутник і є… — заговорив Кисельов. — Округ, підрозділи… Хіба в цьому суть? Інформація завжди просочується, друже любий. На те вона й інформація… — Кисельов, здавалося, думав уголос, а не говорив із капітаном. — Заковика якраз в іншому, в іншому, в іншому… Обчислювач не пам’ятає жодної планети, де збереглася б атомна зброя. Мерзенна зброя. Варто тільки дикунам її винайти, як вони пускають її в хід і знищують весь матеріал. Жахлива річ.

— Ти бачив це?

— Авжеж. Багато десантів тому. Планета була порожня.

— Скільки матеріалу гине, — сказав Рубченко і раптом прохрипів: — Х-хосподи! Так тут ядерної зброї хоч греблю гати! Як вони вижили, Кут третій?

— Не встигли перегризтися, — байдуже сказав Кисельов. — Зараз це не основне. Ти радіус дії водневої бомби знаєш?

— Звідки мені знати? Казали, правда… на лекції…

— Ну-ну?

— Забув. Склероз клятий.

— Огидна планета, — сказав Кисельов. — Ніхто нічого до пуття не знає. Бомби, ракети, діти… Мерзота! А ти кажеш — уповноважений. Він більше потрібен нам, аніж їм: хоч радіус дії взнаємо.

— Не посміють вони кинути, адже на своїх!

— Можуть і посміти.

Вони замовкли. Грюкнули двері, швидко пройшов Сурен Давидович. Стьопка, хоч і був приголомшений, здивувався: Сур зовсім тихо дихав, без хрипу і свисту. Де ж його астма?!

— Як крізь землю провалився, — сказав Сур — Квадрат сто три. — Подаю його прикмети.

— Подав уже, — прошелестів Рубченко. — Прикмети його відомі…

— Чому він ховається від тебе? — запитав гітарист.

— Розумний і підозріливий, як біс. Природжений розвідник.

Степан усе-таки зашарівся від задоволення. Кисельов вилаявся, промовив:

— Не будемо гаяти часу, Десантники. Квадрат сто три, корабель без охорони, а ситуація ускладнюється. Впораєшся? Там іще Дев’ятикутник. Попереджаю: променеметами не користуватися!

— Єсть! — відповів Сур. — П’ятикутнику, машину!

— Викликаю.

— Машин вистачає? — запитав голосом Сура Квадрат сто три.

Кисельов відповів:

— Штук тридцять. Поки що вистачає.

— Я бачу, ви часу не гаяли справді.

Вони замовкли. Мабуть, Квадрат сто три дивився у вікно — голос Сура промовив:

— Який сильний вітер. Пилюга.

— Не гаяли… — підтвердив Кисельов. — Айн момент! Квадрате, а ти ж був у “малому посереднику”!

— Атож. Ти мене й випустив.

— Ти ж не в курсі щодо дітей. Сюрпризик. На цій планеті дитинчата…

В цю мить Рубченко кашлянув, і Стьопка не розчув останнього слова. Квадрат сто три прохрипів:

— Що-о-о?

А Кут визвірився:

— Те, що я кажу! І нема чого перепитувати! До шістнадцяти років приблизно — зараз уточнюють.

Степан знову стиснув зубами кулак. Говорять: “дитинчата” і щось страшне “уточнюють”, і Федя-гітарист кричить на Сура, а той своїм звичним, сумним голосом каже:

— Яка несподіванка! До шістнадцяти років — третина всього населення. Третина, хто б міг подумати! А до сигналу наведення ще сім годин, ой як недобре… Треба ретельно охороняти навідника.

Кисельов промовчав, і, певно, підбадьорений цим, Рубченко підтримав Сура:

— Клята робота! Знаєш, скільки Десантників на телескопі? Не беремо свого навідника…

— Мов-чати! — гримнув Кисельов. — Згадай про розпилювач, П’ятикутнику двісті! Ану марш у місто і дій за розкладом… Знайдеш хлопчину — знешкодь його. Гайда! Ескадра чекає на орбіті, а тут кожен П’ятикутник розпатякує…

Щур знову заворушився під вішалкою. Рипнули двері зброярні, — важко ступаючи, пройшов Рубченко. Бинтів у нього на голові не було.

Майже відразу за ним вийшли Сур і Кисельов. Та спершу вони поговорили про те, що сигнал буде послано о двадцятій плюс-мінус п’ять хвилин, а до цього треба триматися, хоч лусни. Йдучи коридором, Сур запитав:

— Отже, вищі розряди зосереджені на телескопі?

— Поки що весь штаб у роз’їздах.

Вони зачинили двері тиру знадвору.

У коридорі стало зовсім темно. Акуратний завідуючий тиром не забув вимкнути світло. Степан, щоб утішитися, пробурмотів: “Ви — з носом, а я — із зброєю…” Пробрався в зброярню і вже простяг руку до сейфа…

Дідько б його взяв! Адже ключі валялися на протилежному боці будинку в колодязі перед замурованим вікном стрілецької зали! Він схопився бігти по ключі. Спинився. Вони попередили всіх своїх через “слимаки”. Скільки їх, невідомо. Будь-хто може схопити за комір. Навіть Валерці тепер не можна довіряти — зустрінеться йому один із цих типів, і все. Валерка, Валерка… Щось там у них іще