Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

Місто переживало тривожні дні. Ходили чутки, що гауляйтер Еріх Кох утік з обложеного міста в свій маєток біля Піллау і там відсиджується у бомбосховищі, тільки зрідка наважуючись прилітати на кілька годин до прусської столиці. Обороною керували генерал від інфантерії Отто фон Лаш, про якого городяни майже не чули, і фюрер міста Вагнер, який нічого не тямив у військовій справі.

А росіяни сиділи у траншеях на самісінькій околиці Розенау, і кожний городянин розумів: штурм наближається, як наближається і кінець війни, кінець на користь росіян.

Ніхто не чинить такого відчайдушного опору, як приречений на неминучу поразку, певно, тому, що йому вже нічого втрачати. Як загнаний звір, Кенігсберг огризався.

Сюди звідусюди стікалися залишки розгромлених частин, сюди зібралися біженці з навколишніх районів. Житла не вистачало, розміщувалися у громадських будівлях, знаходили тимчасовий притулок у паркових павільйонах, торговельних палатках, а то й просто серед вулиці, під поспіхом напнутими наметами з брезенту та ковдр. І не дивно, що у всій цій метушні та безладді ніхто не звертав уваги на обер-лейтенанта у пом'ятому мундирі.

Така неувага не ображала офіцера. Він ішов вулицями байдужий, трохи втомлений, як і всі фронтовики. Повз нього пролітали грузовики з незвичайними пасажирами: старики, жінки, підлітки, озброєні лопатами і кирками, їхали на оборонні роботи. Такий був наказ Лаша: щодня не менш як шість-вісім тисяч чоловік посилати для спорудження внутрішньої оборони міста. Разом з солдатами городяни замуровували вікна перших поверхів будинків, залишаючи тільки вузькі бійниці для кулеметів, витягали на дахи важкі ящики з піском, укладаючи їх по краях, ломами пробивали амбразури у стінах будинків.

Обер-лейтенант змушений був обходити зроблені впоперек вулиць завали, барикади, рейкові «їжаки». В деяких місцях під свіжим настилом булижнику вгадувалися замасковані «вовчі ями». На головних магістралях стирчали кам'яні надовбні — німці називали їх «зубами дракона».

На розі Штайндамм і Врангельштрасе обер-лейтенанта зупинив комендантський патруль. У старанно випрасуваному мундирі, немов нічого навколо не змінилося, у начищених, як для параду, чоботях, молодий лейтенант з двома обер-єфрейторами позаду, чітко козирнувши, попросив пред'явити документи.

— Обер-лейтенант Герман Дітріх? Триденна відпустка до рідних? Як це вам вдалося, обер? — заздрісно протяг він, повертаючи посвідчення і відпускний білет.

— Воювати треба, малюк, — поблажливо промовив Дітріх, — воювати треба не на вулицях, з пов'язкою на рукаві, а в окопах. Там або дають безстрокову відпустку на той світ, або тримають у багні тижнями і місяцями. Але деяким щасливчикам випадає і те, що дісталося на мою долю. Все ще не розумієте? Мене нагородили Залізним хрестом першого ступеня. І поки що не скасоване старе добре правило — дали відпустку, як і належить кавалерові цього ордена. Зрозуміло, юначе?

Обер-лейтенант рушив далі. І, тільки завернувши у провулок, витер хусточкою піт з чола.

Незабаром він опинився біля Північного вокзалу. Тут його увагу привернула дивна картина.

Шеренга обірваних, брудних людей у військовій формі стояла обличчям до вокзалу, спиною до мосту, під яким проходила залізнична колія. Навпроти виструнчилися солдати з автоматами напоготові. Кілька сотень городян недалеко тулилися один до одного, боязко поглядаючи на офіцера з аркушем паперу у руках. Було тихо. Раптом тишу прорізав хрипкий голос:

— За наказом начальника гарнізону пана генерала фон Лаша засуджені до розстрілу дезертири: Альберт Банк, Ріхард Венцель, Герхардт Штумпф, Франц Гальське…

— Франц! Мій Франц! — Пронизливий жіночий крик на мить перервав читання. Потім офіцер вів далі, немов нічого не сталося:

— Ганс Ріттер, Отто Шрамм… — Він перегорнув аркуш і закінчив: — Вальтер Каченовський. Увага! Приготуватися!

Сива жінка у старомодному капелюшку із страусовим пір'ям вирвалася з чоловічих рук.

— Франц!..

Все це сталося в одну мить. Жінка відчайдушно рвонулась і кинулася до шеренги. Добігти до сина вона не встигла. Вогненна стрічка прошила її навскіс, а поряд покірно ліг на сірий асфальт той, кого вона кликала.

У натовпі навіть не ойкнули. Тільки низенький лисий дідок тихо — його почув, напевне, лише обер-лейтенант Дітріх — сказав:

— І отак щодня…

Обер-лейтенант ішов по Адольф Гітлерштрасе. На довгому будинку імперського радіоцентру жовтіли уривки якихось афішок. Він зупинився і прочитав. Це були слова полковника генерального штабу фон Редерна, сказані ще в 1914 році, після поразки російської армії у районі Мазурських озер:

«Росіяни були загнані в глиб своєї землі. Бажання знову повернутися у Східну Пруссію вони, мабуть, втратили назавжди…»

Біля пам'ятника Шіллеру обер-лейтенант зупинився. Сніг уже зійшов, на газонах стирчала цупка і рідка торішня трава, полинялі за зиму лави просохли. Дітріх сів на одну з них і розгорнув газету.

— Морген, пане обер-лейтенант! — почув він негучний веселий голос.

Не опускаючи газетного аркуша, Дітріх відгукнувся:

— Морген, пане майор.

Вони обмінялися міцним потиском рук. Навколо було безлюдно.

— Ну, як справи, Олег? — спитав «майор».

— Добре. А у тебе все гаразд?

— Так. Де ночуємо?

— Я гадаю, на приватній квартирі. В готелях переповнено. А кімнату за великі гроші ненадовго найняти можна. Зустрінемось увечері коло замка, біля восьмикутної башти?

— Не підходить. Район увесь зруйнований. Зустрінемося тут.

— Добре. Бувай здоровий.

— До побачення.

Нічого істотного не було сказано під час цієї короткої зустрічі, але у Сергєєва посвітлішало на душі. Можливо, вперше він відчув, якою близькою і дорогою є рідна людина у такій обстановці і як погано залишатися самому серед вовків!..

На будинку імперської поштової дирекції він прочитав: «Ми зустрінемо більшовиків новою зброєю!»

Цей черговий трюк геббельсівської пропаганди Сергєєв уже знав: очевидно, розуміли всю його безглуздість і самі німці. Похнюпившись, вони квапливо проходили повз плакати, не звертаючи на них уваги. Все місто немов затамувало подих. Тільки з репродукторів лунав хриплий голос фюрера міста Вагнера. Сергєєв прослухав промову. В ній повторювалися ті самі фрази — про пильність, про стійкість, про необхідність битися до переможного кінця.

— … Бийтесь, як