Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Дещо схоже на цей стан переживав і Валентин Макарович. Він досліджував далі випромінювання з жагою справжнього вченого-експериментатора, але почав легко дратуватися через всякі дрібниці. В нього зник апетит і почалося безсоння. На запитання Дектярьова не відповідав, часто й несподівано схоплювався, залишав кабіну, але за кілька хвилин повертався знову.

Нагору, в кабіну відпочинку, часто піднімався Міхєєв. Водій скаржився на головні болі, раптові й дуже сильні, яких у нього ніколи раніше не було. Біронт співчував йому. «Навіть цей мужній чоловік почав марніти, — невесело думав Валентин Макарович. — Що з нами буде?»

Збігло ще дві доби. Червона лінія на широкій полімерній стрічці задавача курсу лишалася ідеально прямою. ПВ-313 рухався й далі точно в напрямку до центра землі. Викривлення траєкторії якщо й мало місце, то було таке незначне, що його не могли вловити навіть чутливі, як нерв людини, прилади ПВ-313.

«Думай! Думай! — наказував собі Вадим, і від того, що змушував себе, думки розліталися, мов зграя сполоханих птахів. — Що ж це я? — він розгублено придивлявся до самого себе. — Звідки в мене ця кволість? Чого я боюся? Загибелі? Ні!»

Він звів очі на Петра Панасовича, щоб знайти в нього підтримку. Вадим раптом сліпо повірив у досвід водія, в його багаторічний гарт. Адже траплялося, що люди робили відкриття в зовсім чужих для них галузях науки лише тому, що не були скуті сталими уявленнями, догмами. Чи не сяйне в голові Петра Панасовича рятівна ідея?

Міхєєв морщився від головного болю. Він розстебнув комбінезон, йому бракувало повітря. Страждальний вигляд Петра Панасовича вразив Вадима.

— Ви що, нездужаєте?

— Дурниці… Щось із головою. Вперше в житті. У мене ніколи не було запаморочень, а зараз я ввесь час падаю кудись, лечу в безодню… Старість надходить.

Міхєєв силкувався всміхнутися, але не міг. Настав час обідати. Водій хотів іти за Вадимом і безпорадно впав у крісло. Обличчя його вкрилося потом, очі розширилися.

Вадим завмер посеред кабіни.

— Петре Панасовичу, що з вами?

— Якщо не важко… води…

Так хутко Вадим ще ніколи не біг по драбині. Повернувся він у супроводі геолога й механіка. Міхєєв жадібно ковтав воду.

— Та ти, либонь, розкис, Панасовичу? — нахилився до нього Дектярьов.

— Дурниці… — Міхєєв заплющив очі. — Минеться.

Вадим тільки зараз звернув увагу, що па щоках водія виступили молочно-білі плями. Певно, їх помітили і Андрій з Миколою Миколайовичем, бо принишкли і також пильно вдивлялися в обличчя Міхєєва.

— Станція на прийомі! — закричав згори Скорюпін.

— Давай! — Вадим заметушився біля пульта.

«… Увага на ПВ-313! — заговорив рупор. — Негайно повертайтеся на поверхню. Головний конструктор звільняє Суркова від командування підземоходом і покладає все керівництво експедицією на водія Міхєєва. Попри всю цінність ваших спостережень…»

В рупорі тріск, дзвін, голосний регіт. Потім раптова тиша й мовчання.

— До дюз… не під… ходь… те… — несподівано гучно й виразно сказав Петро Панасович. — … Там… смерть. Навколо підземохода… смерть.

— Йому погано! — закричав Андрій.

Непритомного водія поклали на підлогу. Прийшли перелякані Біронт і Скорюпін.

— Якби це сталося в нас там, нагорі, — прошепотів Біронт, — я б подумав, що Петро Панасович побував коло ввімкнутого синхрофазотрона. При мені такого не траплялося, але я чув. Мені розповідали. Симптоми…

— Променевий удар, — підказав Дектярьов.

— Саме.

— Він згадував дюзи, — Дектярьов глянув на Вадима. — Що б це могло означати? Не міг же Петро Панасович заглядати всередину працюючого двигуна? Або бура? Такого й новак не зробить.

— Петро Панасович оглядав дюзи… — пояснив Чураков. — Але двигун було вимкнуто.

— Дозиметри показували всього сорок рентгенів, — додав Вадим. — До того ж Петро Панасович був у захисному костюмі. Мені не раз самому доводилося оглядати двигун при радіації в двісті рентгенів. Костюм розраховано на тисячу п'ятсот.

— Дюзи, кажете ви? — не зводячи уважних очей із нерухомого тіла Міхєєва і мимохіть прислухаючись до розмови, встряв Біронт. — Як я собі уявляю, вони містяться там, — він показав па стелю кабіни, — зверху.

— Так, це вихлопний колектор двигуна.

— Дякую за пояснення, — в голосі атоміста звучало роздратування. — І як мені відомо, корпус у зоні вихлопного колектора не має захисту від зовнішнього випромінювання.

— Петро Панасович виходив у захисному костюмі, — якнайспокійніше пояснив Вадим. — Радіоактивні шари залишилися високо над нами. Дозиметри зовнішнього випромінювання…

— І що ви мені торочите про дозиметри! — закричав і замахав руками Валентин Макарович. — Всі дозиметри, крім моїх, настроєні на певний діапазон частот. Вони годилися там, у літосфері, серед звичайного радіоактивного розпаду. А ми, дозвольте вам нагадати, з деякого часу перебуваємо в астеносфері.

— Отож, Петро Панасович справді зазнав променевого удару… — сказав Дектярьов. — Андрію, прошу тебе: коробку з ліками. І шприц захопи.

— Стривайте, стривайте… — атоміст завмер, спостерігаючи за Чураковим і Дектярьовим, що клопоталися біля Міхєєва. — Як мені це одразу не спало на думку… Вадиме Сергійовичу, покажіть прилади, які контролюють магнітоплазмове поле. Мені потрібна повна характеристика поля.

Вадим мовчки показав прилади.

— Ці? Ага, вже бачу. Розумію. Зараз порівняємо. І якщо я не помиляюсь… це буде жахливо.

Майже бігцем учений залишив кабіну. Вадим інстинктивно відчув, що саме ця людина винесе смертний вирок підземоходові.

Скоро з репродуктора пролунав голос атоміста.

— Вадиме Сергійовичу, прошу вас, зайдіть до мене.

Біронт сидів у кріслі. Вигляд мав приголомшений, очі розгублено бігали туди-сюди, руки не знаходили собі місця.

— Що сталося, Валентине