Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Лабораторія взялася обробляти дані, одержані під час досліду. Сотні приладів стежили за поведінкою моделі мікросонця, і тепер слід було розібратися в матеріалах, систематизувати їх, порівняти, з’ясувати основні закономірності й кінець кінцем відповісти на запитання, яке хвилювало всіх: у чому причина невдачі?

Кожна людина в лабораторії була на обліку.

Мене навіть і не спитали, чи хочу я допомогти опрацьовувати одержані дані: нікому й на думку не спадало, що я можу відмовитись. Просто мене покликав Віктор Платонов і попросив допомогти йому на напівавтоматичному компараторі зміряти пульсації моделі мікросонця, зафіксовані кіноплівкою.

Удвох у нас діло пішло швидко. Коли через три години ми зробили перерву, перед нами лежало вже більш як півкілометра опрацьованої плівки, а на паперовій стрічці компаратора безперервно в’юнилася дванадцятигорба крива.

— Ого! Вже дванадцять пульсацій! — задоволено вигукнула Олена Миколаївна, роздивляючись паперову стрічку. — Гляньте, який стабільний спектральний склад випромінювання нашої моделі. Лінії йдуть паралельно до осі без жодних відхилень. Цікаво, що буде далі.

Наприкінці четвертого дня роботи ми з Віктором Платоновим продешифрували всю кіноплівку, включно по останній запис. Ми одержали паперову стрічку, на якій мільйонами крапок було зображено криву пульсації моделі мікросонця. До сто сорок другої пульсації модель стискувалась і розширювалась рівномірно, наче серце. Потім її пройняв дрібний дріж, і вона стала рости, поступово роздуваючись у вогняну кулю.

З’явилась якась непередбачена сила, що порушила нормальний перебіг експерименту. Що довше ми з Віктором Платоновим вивчали поведінку кривої пульсацій, то глибше переконувалися в тому, що не будь цієї загадкової сили, модель мікросонця існувала б у підземній камері й досі.

— Звичайно, наше мікросонце мусить бути стійке! — гарячкував Віктор. — Я певен цього.

— Одного вашого переконання ще не досить, — усміхнулась Олена Миколаївна. — Потрібні незаперечні докази. Мабуть, вам слід було б спуститися в шахту і ретельно оглянути її.

Попередній огляд стовбура шахти дещо розчарував нас. Вибух дуже пошкодив усі споруди. Великі бетонні кільця, що оточували вертикальний стовбур, позсувалися з місць. Перехилившись через поруччя, ми зазирнули вглиб чорного бездонного колодязя.

— Темно. Треба ввімкнути світло, — сказав Віктор, лапаючи рукою по стіні.

Він повернув вимикач, і одразу в чорному стовбурі шахти спалахнула гірлянда електричних ламп. Шахта була така глибока, що останніх лампочок у цій гірлянді ми не розгледіли.

Несподівано в глибині в усі боки бризнули золоті іскри і дощем сипнули вниз. Спалахнуло коротке яскраве полум’я, і світло в колодязі згасло.

— Замикання. Вибух пошкодив мережу. Перевіримо ліфти.

Обидва швидкісні ліфти не працювали. Нерухомі металеві напрямні погнулися від підземного поштовху. Кабіни перекосило і заклинило.

Віктор почухав потилицю, замислено дивлячись у бездонну темінь колодязя.

— Ви вмієте літати на орнітоптері?

— Ні, — признався я.

— Доведеться навчитись. Іншого виходу в нас нема. Будемо спускатись у колодязь на орнітоптерах.

Відділ орнітоптерів містився на верхньому поверсі спортивного магазину, просто під прозорим пластмасовим дахом. У великому довгастому залі стояло десятків зо три одномісних, двомісних і чотиримісних орнітоптерів. Крім нас, тут була молода, гарно зодягнена жінка. Вона швидко обійшла ряди машин і, не вибравши нічого, попрямувала до виходу. Біля дверей зупинилась і, висунувши з стіни маленьку скриньку, щось промовила чітко й виразно чи то по-іспанськи, чи то по-італійськи.

— Що вона робить?

— Мабуть, не знайшла потрібної моделі і зробила замовлення, — пояснив мені Віктор.

— Яку ж модель їй треба? Всі орнітоптери такі гарні…

— Не в красі річ, — заперечив Віктор. — Хіба мало для яких цілей буває потрібен орнітоптер.

— А мені який вибрати?

— Візьміть маленький, спортивний, з доброю маневровістю. От, скажімо, «Метелик». — Віктор підвів мене до ловкого орнітоптера, покритого блискучим темно-зеленим лаком.

Я відчинив дверцята кабіни і сів у м’яке шкіряне крісло. Крізь засклену кабіну відкривався прекрасний огляд на всі боки і навіть униз. Зверху стриміла невелика штирьова антена.

— Подобається? — спитав Віктор. — Швидкість до чотирьохсот кілометрів за годину. Звісно, не ракета, але цілком досить для пересування.

— Візьму.

— От і прекрасно.

Віктор підійшов до апарата, що був схожий на телефон і висів біля дверей, набрав на циферблаті номер з технічного паспорта «Метелика». Повідомлення про наш вибір пішло в центр обліку.

При світлі ввімкнених фар орнітоптера, яке розганяло темряву всього тільки на двадцять метрів, вертикальний стовбур шахти здавався нам безконечною безоднею. Все думалося, що орнітоптер ось-ось зачепиться крильми за труби та рвантя електричних кабелів, які стриміли звідусіль.

— Обережніше! — крикнув Віктор. — Тримайтеся ближче до центра стовбура.

У темному підземеллі з порунтаними стінами й рештками обірваних кабелів мені стало трохи моторошно. Здавалося, ось-ось придушить зверху брилою бетону.

— Далі дороги нема, — розчаровано сказав Віктор, роздивляючись стовбур шахти. — А тут ми навряд чи знайдемо щось цікаве. Хоча постривайте. Бачите он там, з самого низу, тріщина? Може, нею пощастить дістатись до камери?

Перед нами чорніла тріщина, яка йшла кудись глибоко в землю. Вона була достатньо широка, щоб одна людина вільно влетіла в неї на орнітоптері. Я зазирнув усередину і відсахнувся. Тріщина видалася мені пасткою, яка готова була зімкнутися будь-якої миті.

— Ви залишитесь тут, — сказав Віктор, — а я полечу туди.

— Ви збожеволіли! Адже це вірна загибель!

Та Віктор не дав мені договорити. Підлетівши до