Читати книгу - "Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер"

— Ми з вами обидва стріляні зайці, тож нічого один одному туману пускати. Мене звуть Тед Бол, проте хлопці величають мене Пастором. — Він помовчав, жадібно затягнувся цигаркою й почав так завзято чухати голову, що крислатий, збляклий від сонця капелюх аж зсунувся йому на плечі. Ватаг шукав потрібного слова, щоб часом не вразити подорожнього. Нарешті мовив: — Не щодня здибаєш у преріях таку валку, як оце ваша. Крім того, видно, що всі ви тутешні хлібороби… гм… а морди ваших волів звернені до гір, отож усяке на думку спадає. Та й те сказати: на возах у вас лише кілька жінок і ні однісінької дитини… Не майте гніву, але як місцина багата, то однаково про неї кожне знатиме. Хай вам усім щастить, а коли знайдете жилу чи багате розсипище, то напевне побачите в себе й декого з моїх хлопців.

— А вас, Пасторе, ні? — запитав Слейтер.

Усміхнувшись, він під’їхав ближче, і вони поручкалися, не злазячи з коней. Ватаг йому сподобався, видно, що буз старосвітського гарту.

Тед Бол похитав головою.

— По яругах конем не поїдеш, а пішки я безпорадний, мов кріт. Та й блискучий метал тільки гріхи сіє, більше нічого. Хай щастить вам, люди добрі!

Він свиснув крізь чорні зуби так пронизливо й несподівано, що Слейтерів кінь злякався і став дибки. Пастор круто повернув свого буланого й подався до череди. Решта п’ятеро ковбоїв відразу поїхали за ним, тільки Джім, останній, ніяк не хотів розлучатися з повозом, де були жінки, і ще довго махав їм капелюхом.

Увечері ковбої зібралися коло багаття, зігнана докупи худоба стояла неподалік темною купою. Відразу зайшла мова про валку й про дівчат. Тед Бол мовчав. Але пастухи не вгамувалися, аж поки він не сказав, що дума“.

— Звісно, вони подалися шукати золота, пияки ви нещасні, — буркнув Пастор. — Тут нема про що міркувати. Хтось із них восени знайшов добру місцину, де є щось певне, розважно не пробалакався нікому, а тепер їде з цілою своєю ватагою. І нехай собі їдуть. Годі про це.

— Чому годі? — обурився Джім. — Хочеш ціле життя морочитися з цією проклятою худобою, з цим упертим бидлом, тягатися за нею з місця на місце? Для нас це…

— Не лайся, Джіме, — докірливо перебив Тед Бол. — Справжньому християнинові лайка не личить.

Джім махнув рукою. Ніхто з пастухів не брав до серця Тедових проповідей.

— У мене аж п’яти сверблять, — сказав Джім. — Так би й скочив у сідло та гайда за ними, побачити, де вони стали. Якщо там справді щось є… гм… Часом щастя майне майже перед самим носом і…

— Ти ж підписав угоду, Джіме, і не можеш отак просто кинути нас.

— Дурниці, Пасторе! Хотів би я бачити, чи буде кого кидати, якщо вони й справді знайшли золото.

Решта пастухів задумливо мовчали. Зі степу вигулькнув їхній сьомий товариш з в’ючними кіньми, що їздив до Вест-Філда по закупи. Вони допомогли йому розсідлати коней, запитали, що чувати, а далі розмова полилася, як вода потоками.

— Ага, — сказав прибулець, вислухавши таборові новини, — тепер кінці сходяться. Нині опівдні у Вест-Філді з’явилося було двоє чоловіків і взяли дозвіл на якусь займанку. Один із них — відомий старий шукач, от чорт, забув його прізвище! А валка? Го-го! То напевне корктаунці!

Тоді оповів сам, що подейкують у містечку. Ото новини! Може, в них і справді щастя було під носом? Либонь, Джім не так уже й зле казав…

Тед Бол не виявляв своєї тривоги.

— Ну годі, хлопці, — мовив він гостро. — Двом давно вже пора бути коло череди, а решта вкривайтеся та спіть.

Він зняв капелюха і, ставши, мов до молитви, заспівав псалом. Пастухи стояли коло нього й мовчки слухали, як і щовечора. Бо, власне, коли не зважати на ці химери — так пастухи називали ватагову побожність, — з ним можна було мирится. Поки Тед Бол співав хрипким голосом, Джім обмірковував свою справу, не таку побожну, як псалом.

Тед Бол замовк.

— Я поїду за ними назирці, — порушив тишу Джім. — І коли в тому щось є, сповіщу вас.

— Ми здаємось на тебе, — зразу відповів інший пастух, і Тед Бод зрозумів, що мусить скоритися обставинам.

Відтоді у валки з’явився перший переслідувач. Але другого ранку ті вестфілдці, що мали добрий нюх, теж осідлали коней і подалися свіжим слідом. Вони не знали один одного, але поголос летів так швидко, як вітер у прерії. Спершу говорили тільки пошепки, невпевнено: мовляв, хтось десь знайшов золото в горах. Потім загомоніли вже про жилу, і нарешті — про величезні поклади. Але де саме їх знайдено? Де? Чутка ширилася чимдалі наполегливіше, багато хто вже пакувався, щоб бути готовим, тільки-но стане відомо, куди їхати. Ці люди скрізь нишпорили, мов голодні вовки, винюхували, прислухалися, одначе великий рух ще не почався.

Семюел Мур і молодий Фінні опівночі вгледіли багаття свого табору. Люди не спали, коли вони прибули. І Джім, що лежав біля свого коня серед поля недалеко від табору, теж побачив, як приїхали старий з юнаком. Він підкрався ближче й стежив, як усі збираються до вогнища. Про що вони говорили, він не чув.

— Віднині в нас діють закони пустелі, — сказав Мур. — Завтра почнемо їхати так швидко, як тільки здужають наші воли. Тепер дорога кожна хвилина.

Ще з ночі вони понабирали в посуд води, змастили вози і аж над ранок якусь часинку поспали. І то більшість їх усе переверталася з боку на бік — тривога не давала заснути. Найближчими днями мала вирішитись їхня доля.

Яскраве сонце швидко визирнуло з-понад моря трави, саме як вони розбирали коло з возів і лаштували їх у довгу валку. Почався швидкий марш. Після полудня довелося підганяти волів батогами, а надвечір чоловіки аж похрипли від безнастанного погейкування. Валка здолала добрий шмат дороги. Коли на небі встала