Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

Джек підійшов ближче, сів на край стола і сказав:

— Я.

Обличчя повільно нахмурювалося, в очах проступало здивовання.

— Хто?

— Джек Петерсон.

Купа м'яса поворухнулася, посопіла носом.

— Наглядач?

— В'язень.

— То це добре. Ти довго не протягнеш. Загинеш. Але перед тим станеш таким, як я. Котра година?

— Десята.

— О, добре! — Опудало пожвавішало, простягнуло руку до інтегратора і ввімкнуло його, потім натягнуло «радіошолом» на абсолютно лису голову.

Доки розігрівалися лампи приладу, Джек уважно вивчав цю людину. Кожен її рух був загальмований, — так, наче сила мускулів була неспроможна оживити це тіло. Тьмяний погляд, байдужий вираз обличчя… Жодної краплини інтелекту. Хто ж це такий?

Невідомий настроював інтегратор. Все ближче й ближче на екрані збігалися дві зелені лінії… І водночас з оцією купою м'яса відбувалися дивні зміни: рухи незнайомого стали жвавішими, заблищали очі, випросталася фігура.

Ні, це вже було не опудало!.. В кріслі перед Петерсоном сидів літній огрядний мужчина з поглядом жорстоким і владним.

Джек сторопіло стежив за дивним перетворенням. А чоловік закричав:

— Хто вас вчив сідати на стіл?! Геть звідси!.. Гм — Петерсон! Хто такий Петерсон?!. Х-ха, пам'ятаю!.. Нікчемне сліпе цуценя, ви повинні плазувати переді мною навколішках, бо це я врятував вам життя… А на папери, які ви пожмакали своїм задом, ви повинні дивитися як на святиню!.. Там — розрахунки конструкції, перед якою оцей інтегратор — як іграшкова шабля проти атомної бомби. Геть звідси! І не заходьте, аж поки я вас не покличу! Я — Вагнер. Зрозуміло?

Джека Петерсона наче вихором змело зі стола. Він не злякався, ні! Але перед ним був винахідник інтегратора, та ще й ув'язнений!

— Пробачте, професоре! — сказав він збентежено. — Я навіть не підозрівав, що… Коли я прочитав ваш рукопис…

— Прочитав рукопис?! — гостро позирнув на нього Вагнер. — Я чую, як колотиться ваше брехливе серце. Ви — шпигун Харвуда, але шпигун нікчемний. Геть!

Знизавши плечима, Джек вийшов з кімнати. Збудження, яке щойно охопило його, знову заступила байдужість. Що ж — хай так. Чи не все одно йому, зрештою, хто винайшов інтегратор?

Не з цікавості, а просто щоб кудись подіти себе, він зайшов до сусідньої кімнати. Це був такий самісінький кабінет, як і у Вагнера, — хіба що менший.

Джек сів до інтегратора, хотів надіти «радіошолом», але несподівано одчинилися двері, і на порозі став невисокий худорлявий чоловік середніх літ.

— Ви помилилися, — сказав він сухо. — Ваш кабінет — поруч.

— Перепрошую.

Джек вимкнув інтегратор, підвівся й попрямував до дверей, але, позирнувши на худорлявого ще раз, зупинився. Цю людину він десь бачив.

— Пробачте, ми з вами незнайомі? Чоловік вклонився:

— Фогель. Петер Фогель.

— Німець?

— Так.

— Дивно… А я — Джек Петерсон.

— А чому ви здивувалися?

— Та просто… Просто, мені здалося, що я зустрічався з вами.

— Цілком можливо. — Фогель байдуже ковзнув поглядом по його постаті й попрямував до стола.

— Ну, то пробачте! — Джек вийшов з кабінету й пішов коридором.

«Байдужа, неприємна людина! — думав він. — Що й казати: німець, та ще й, певно, гітлерівець. Отакі в концтаборах замучили сотні тисяч людей».

Джек зупинився, замислився… Може, він стрічався з Фогелем у концтаборі?.. Занадто вже знайомі йому оці сірі холодні очі і скептична посмішка єзуїта. І стриманість рухів. І енергійна хода добре натренованого спортсмена… Але разом з тим є у цій людині і щось незнайоме, несподіване, наче аж невластиве їй… Невже просто дивна схожість двох різних осіб?

— Фогель… Петер Фогель… — мимрив собі під ніс Джек, ходячи з кутка в куток кімнати. І раптом бацнув себе по лобі: інтегратор! Та з допомогою цього приладу можна пригадати все, що бачив колись хоч раз!

Петерсон побіг до визначеної йому лабораторії. І тільки-но затанцювали на екрані зелені змійки, неясні спогади враз набули чіткості й виразності.

Так, він зустрічався з Фогелем раніше. Але… Але то був не Фогель, а…

І в пам'яті виникло:

…Початок травня 1945 року. Норвегія. Тромсе-фіорд. Підземна гідроелектростанція, пристосована гітлерівцями для видобування «важкої води».

Попрацювавши понад два роки в задушливій, отруйній атмосфері електролітичного цеху, Джек Петерсон захворів на суставний ревматизм, та ще й у такій гострій формі, що навіть гітлерівські лікарі були змушені покласти його до госпіталю, — на території концтабору, звичайно.

Перед кінцем другої світової війни становище в Тромсе-фіорд було тривожним. Серед ув'язнених поповзла чутка, що «важка вода» потрібна гітлерівцям для створення надзвичайно сильної вибухової речовини, грам якої може зруйнувати найбільше місто світу, — Нью-Йорк, наприклад.

Це були перші натяки на атомну бомбу, яку так і не встигли виготувати гітлерівці. Невідомо, як могли просочитися ці чутки в повністю ізольований концтабір, — можливо, їх поширювали самі фашисти, щоб підтримати настрій своїх же солдатів, — але ув'язнені тепер зрозуміли, чому так часто і настирливо над Тромсе-фіордом кружляють американські та англійські літаки.

Жодна бомба ще не впала на підземний завод, — бомбардувальники методично руйнували навколишні села, — та хто міг би поручитися, що основний бомбовий удар не буде спрямований саме сюди?

А тут ще з півночі щораз сильніше почав долітати відгук артилерійської канонади, — казали, що там висадився десант союзників і прямує на Тромсе.

Хворі в госпіталі концтабору втратили сон і спокій. Кожен з них палко бажав якнайшвидшого визволення… і боявся тих страшних хвилин, коли гітлерівці в останньому пароксизмі спробують винищити всіх в'язнів.

Одного ранку в таборі зчинилася метушня. Трапилося щось несподіване і, певно, прикре для фашистів. Охоронці кинули свої пости, медичний персонал зник; метушилися Денщики, збираючи речі.

Аж ось у двір заїхала військова машина під білим прапором.

— Наші! Наші! — закричав один із в'язнів, росіянин.