Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Ой, просто жах! — Рита стискає пальці. — Наче я лежу в кімнаті, ніч, у вікно зазирає місяць — такий великий, наче зовсім поряд. І ось я бачу, як у вікні з’являється постать. Я розумію, що цього не може бути, бо третій поверх, високо, але безперечно одне: за вікном хтось є. Я хочу не дивитися, сховатися під ковдру, але не можу ворухнутися. А у вікно заглядає чиєсь обличчя.

Щось страшне в тому обличчі: воно бліде, навколо очей — чорні кола, а очі геть червоні! І рука. Я бачу руку, начебто жіночу, білу-білу, з довгими хижими пазурами… — І рубіновим перснем на вказівному пальці? — Віка перелякано дивиться на Риту.

— Так. А звідки ти знаєш?

— Бо ти зараз розповідаєш мій сон.

— Цього не може бути, — Орест відчуває, як холод пронизує його. — Дівчатка, так не буває!

— Оце мене лякає найбільше, — Віка розтирає запалені скроні. — Я знаю, що так не буває, але ж є?

— Ви всі загинете.

Це голос Каті. Всі зупиняються й ошаліло дивляться на товстуху. Катя сидить на дорозі, розкидавши ноги. Її поза була б смішною, аби не обличчя. Воно бліде, аж синє, очі гарячково палають, з кутика рота тягнеться нитка слини. І голос її — різкий, грубий — не схожий на її звичайний голос. дивиться на неї. — Витри слину і вставай, нема чого влаштовувати концерт. Ми — публіка невдячна.

— Ви всі станете його поживою і його рабами, — очі Каті закотились, видно тільки білки. — Він знайде кожного з вас, вам не вдасться втекти. Ви втамуєте його спрагу.

— Семенець, негайно припиніть істерику, — Орест ледве стримує нервове тремтіння. — Вона збожеволіла.

Віка підскакує до Каті і хлюпає їй в обличчя мінералкою «Святе джерело» — вони купили її кілька пакунків, у пластикових пляшках. Віка взяла, щоб пити дорогою. Вона не любить спраги.

Це просто мінералка. Всі бачили, як перед цим Віка кілька разів прикладалася до пляшки. Власне, такі самі пляшки є в усіх — в пакетах, поряд із сухим пайком і зошитами для запису матеріалів. Просто мінералка. Та коли рідина потрапила на Катю, то почала пінитись і парувати, як кислота. Катя жахливо заверещала.

— Що там? — Орест не вірить власним очам. — Чим ти її облила?!

— Це просто мінералка! — Віка злякана й розгублена. Вона робить ковток з пляшки. — Ось, самі дивіться. Це просто вода!

Катя припинила верещати. Вона сидить в траві, схиливши голову, а троє стоять осторонь, боячись підійти.

— Катю! — Орест розуміє свою відповідальність. — Катю, як ви?

— Що? Я не сплю!

Катя дивиться на всіх, не розуміючи. В неї вигляд людини, яку зненацька розбудили.

— Ви можете йти?

— Так, чому ні? Ми добре відпочили. Дорога така довга, я й сама хотіла запропонувати перепочинок. Я, мабуть, задрімала, аж змокла.

Обличчя Каті звичне, та одяг мокрий. Орест, Рита і Віка перезирнулися. Вони рушили далі, а Катя бреде ззаду, намагаючись згадати, як сталося, що вона отак, як стій та бач, заснула просто на дорозі.

«То все через сни, — думає вона. — Я погано спала вночі. Нічого, ось зберемо той ідіотський фольклор — і все, додому!»

Дорога до Поляни піднімається вгору.

Село Дубці сховалось у глибокій долині. Смереки й клени, якісь кущі, густа висока трава — і кілька десятків хаток, характерних для цієї місцевості. Дерев’яні, вкриті подекуди шифером, подекуди — бляхою, з різьбленими стовпцями, одвірками, з невеликими віконцями, ці хатки наче виринули з минулого, почорнілі від часу, деякі вже похилились, ось-ось упадуть.

— Це ж треба! — Ліка здивовано озирається. — От ніколи б не подумала, що така старовина десь збереглася!

— Нічого особливого, — Мар’ян байдужий. — У Мочарі майже так само. Але там принаймні електрика є і радіо.

— А тут хіба нема? — Аліна теж здивована.

— Ні. Бачиш, ніде не видно ні стовпів, ні дроту.

Вони спускаються в долину. Стоїть тиша, густа й зловісна.

Що ближче вони підходять до села, то тихіше стає навколо.

Здається, навіть вітер вважає за краще облітати долину десятою дорогою.

— Дивно, — Мар’ян задумливо гризе травинку.

— Що дивного, Мареку? — Аліна роззирається довкола. — Тиша яка!

— Оце й дивно. Когутів не чути, пси не гавкають, худоби наче й немає. Мабуть, не будемо ходити поодинці. Ліка з Наталкою, а я — з Аліною, парами. Хтозна, що тут таке. Наталко, ти як?

— Згодна.

— Тоді ви — праворуч, ми — ліворуч, йдемо до садиб.

Швиденько залагоджуємо наші справи — і назад. І щоб за кілька днів від нас отут тільки дим та нитка. Надто моторошно, хай йому трясця!

— Так не буде, — Наталка прислухається. — Але в нас немає вибору. Ходімо, Ліко.

Вони йдуть на той кінець села, де темніють хрести цвинтаря.

Навіть здалеку видно якісь руїни.

— Було б нам туди піти, — Аліна дратується. — Я б воліла оглянути ті руїни.

— Нема чого перейматися. Сходимо потім, оглядай на здоров’я, — Мар’ян бере дівчину за руку. — Ходімо. Треба з чогось починати. Що там Наталка нам пророкувала?

— Вона така дивна. Знаєш, я іноді її боюсь. Мені здається, що вона знає щось таке, чого ми не знаємо, а мусимо. Але вона мовчить, скільки