Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

Так, Джокере, сказав собі я, доки не дістанешся до цього клятого запису, нічого не вигадуй. Дій за обставинами — і крапка.

А якщо все має вирішитися до вечора? До того часу, як Жарох зможе надати мені клятий запис? Що саме може вирішитися до вечора? Макс запрограмував мене на щось, що я маю зробити сьогодні вдень?

Ні, краще не думати, останнім часом я надто багато думаю, так і сказитися недовго…

О, а ось і привід не думати, зрадів я, прямує просто до мене! Їх було троє. Вони пройшли в декількох кроках від мене, зосереджені, зібрані, бліді, сповнені готовності. Я знав цей вираз обличчя, я знав цей запах. О так, я відчув їх нюхом.

Вони йшли вбивати. Просто до під’їзду нашого об’єкта. Яка ймовірність того, що вони йшли не до неї?

То он як ви виглядаєте — хлопці з тонованого «Daewoo»…

Я розвернувся й попрямував за ними. Розбиратися на вулиці було небезпечно — надто людно, а от у темному під’їзді — те що треба. Дякувати богові, що він створив вандалів, які викручують лампочки…

Я наздогнав їх на східцях. Очі ще не звикли до темряви, але підпускати до дверей квартири було небезпечно — шумом міг зацікавитись об’єкт. Утім, який шум?

Стрибок, захват, удар у шию, опускаємо на підлогу.

Другий розвертається — ще легше. Удар. Опускаємо. Третій розвертається й встигає навіть запхати руку до кишені. Але дістати звідтіля ніж йому вже не вдається. Однією рукою я закручую його руку за спину — ніж падає на підлогу, він — на коліна, другою затискаю рота, аби не скавчав. Він декілька секунд сіпається, але швидко завмирає, розуміючи, що йому більше нічого й не залишається.

— Закричиш — уб’ю, — коротко кажу я, — скажеш щось не по темі — уб’ю. Віриш?

Він швидко киває, скосивши очі на тіла товаришів. Він вірить. Він вважає, що я їх убив. Що ж, так навіть краще.

Я обережно відпускаю руки, ривком підіймаю та розвертаю до себе, тримаючи за комірець і притискаючи до стіни.

Майже, як Макс щойно притис мене. Тільки от я знав, як не те що вирватися — як убити супротивника з такого положення одним рухом. Цей — не знає. Лише перелякано витріщається на мене. Нарешті відчуваю себе на своєму місці, у своїй тарілці… Прекрасне відчуття.

Він дивиться на мене. Здоровий чолов’яга, дещо старший за мене. Здоровий, але слабкий. М’який. Є такі люді, схожі на великі м’які іграшки. Чи то він просто здувся від моєї хватки?

— Дівчат надумали ображати? — тихо питаю я.

— Вона не дівчина! — він ледь не схлипує. — Вона звідти! — тицяє пальцем у підлогу.

Що це? Що за запах із рота? Перегар? А, звісно! Треба ж було хильнути для сміливості! Скільки ж мужності потрібно набратися, щоб спробувати вбити дівчинку…

— З пекла? — підказую я.

Він швидко киває. От причепилися до дитини!

— Хто це сказав? — питаю я.

— Я сам бачив! — він уже не схлипує, але говорить з надривом. Майже кричить пошепки.

— Бачив, як вона звідтіля вилазила? — уточнюю я.

— Я бачив її погляд! — шепоче він. В його темних очах з’являється надія. Він сподівається завербувати мене. — Вона не людина!

— Конкретніше! — вимагаю я, й надія в очах мого полоненого спалахує з новою силою.

— У неї погляд такий… такий… страшний!

— Дуже конкретно, — саркастично коментую я.

— Микола працював сантехніком, — швидко шепоче він, вирішивши, видно, залякати мене страшною історією, — зайшов до неї, двері відчинені, а вона — висить на стелі й посміхається!

Ого… Скільки ж Микола випив до цього?

— А Микола — це… — я обертаюся до двох тіл на підлозі.

— Микола зник! — він робить страшні очі. — Після того, як у будинку померли двоє, він зрозумів, що вона їх убила, пішов до неї і — зник.

Так. Ясно. Микола — це людина, що читає в темряві. І для чого, Жароху, він знадобився тобі? Чому все це не міг випитати в нього я?

— А ви хильнули потроху й вирішили помститися за Миколу? — поцікавився я.

— Ти ж бачив її очі! — співрозмовник зрозумів, що я зриваюся з гачка, що вербуватися відмовляюся, і знову почав істерику. — Ти ж також знаєш, хто вона! Ти ж знаєш! Вона людей убиває!

Треба буде перевірити, хто й коли помирав у цьому будинку, відмічаю собі я. Даю йому легенького стусана, він замовкає. Знову перелякано витріщається на мене.

— А тепер слухай, — кажу я, відпускаючи його та відступаючи на крок, — зараз ти розвертаєшся й чимдуж біжиш додому. Там тверезієш. Більше не підходиш ані до цього під’їзду, ані до дівчинки. Ви все вірно зрозуміли. Вона — породження пекла, але прийшла сюди не сама, а з цілою армією демонів. І не вам їм протистояти.

— А кому? — розгублено питає він. — Кому їм протистояти?

— Інквізиції, — вагомо відповідаю я, демонструючи йому перший-ліпший документ, знайдений у кишені.

Він ковзає по ньому безглуздим поглядом, тоді знову витріщається на мене.

— І нікому більше ні слова, — змовницьки шепочу я, — второпав?

Він швидко киває декілька разів, переводить погляд на тіла своїх товаришів. Я регочу подумки й серйозно заявляю:

— Їх ми воскресимо, але це — востаннє. І не плутайтеся більше в нас під ногами.

Він знову