Читати книгу - "Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

Було те в сімнадцятому році. А наступного року в мене самої вже з’явилися залицяльники, а до того ж я почала брати участь у змаганнях, і ми з Дейзі бачилися рідко. Вона водилася з трохи старшою компанією - якщо водилася з ким-небудь узагалі. Про неї ходили якісь химерні чутки: ніби одного зимового вечора мати застала її за пакуванням валізи - Дейзі збиралася їхати до Нью-Йорка, прощатися з якимсь військовим, що вирушав за океан, її врешті не пустили, але по тому вона кілька тижнів не розмовляла із своїми батьками. І більше вже не фліртувала з військовими, зустрічалася тільки з хлопцями, яких через короткозорість чи плоскостопість не брали до армії.

Проте наступної осені вона вже знову була такою, як колись, веселою і компанійською. Незабаром після перемир’я батьки влаштували її перший бал, і в лютому пішла чутка, ніби вона заручена з якимось хлопцем із Нового Орлеана. А в червні вона одружилася з Томом Б’юкененом із Чікаго, і такого бучного весілля в Луїсвіллі, кажуть, не було. Том прибув із сотнею гостей - чотири спеціальних вагони! - найняв цілий поверх у готелі «Мюльбах» і напередодні весілля подарував Дейзі перлове намисто, що коштувало триста п’ятдесят тисяч доларів.

Я була дружкою Дейзі. За півгодини до початку дівич-вечора я зайшла до неї в кімнату й бачу - вона лежить на ліжку у своїй розквітчаній сукні, гарна, як червнева ніч, і п’яна як чіп. В одній руці тримає пляшку сотерну, а в другій - якогось листа.

- Поздор-ров мене,- пробурмотіла вона.- Оце вперше в житті впилася, і як мені хор-роше, як хор-роше!

- Дейзі, що сталося?

Я не на жарт злякалась, бо доти ще не бачила жодної дівчини в такому стані.

- Зар-раз, люба, зар-раз,- вона порилася в кошику для сміття, що стояв коло неї на ліжку, й витягла перлове намисто.- Віднеси це вниз і віддай, кому треба. І скажи їм усім, що Дейзі пер-редумала. Так і скажи: «Дейзі пер-редумала».

І ну плакати - боже, як вона плакала! Я вискочила з кімнати, розшукала покоївку її матері, ми замкнули двері й затягли Дейзі до холодної ванни. Вона не випускала з рук того листа. Навіть у ванні - зібгала в мокру кульку й тримала в кулаці. Дозволила мені покласти його до мильниці лише тоді, коли побачила, що він розлазиться грудками.

Але жодного слова більше вона не вимовила. Ми дали їй понюхати нашатирю, поклали лід на голову, а потім знову натягли на неї сукню, й за півгодини, коли ми вийшли з нею до гостей, вона мала те намисто на шиї, й інцидент був вичерпаний. Наступного дня о п’ятій вона, не змигнувши оком, повінчалася з Томом Б’юкененом і вирушила в тримісячну весільну подорож по південних морях.

Я навідалася до них у Санта-Барбарі, коли вони вже повернулись, і, пам’ятаю, аж здивувалась, бо зроду не бачила, щоб жінка була так закохана у власного чоловіка. Він на якусь хвильку виходить із кімнати, а вона вже занепокоєно роззирається й питає: «Де Том?» - і не може ні на чому зосередитися, поки він не з’явиться на порозі. На пляжі вона, бувало, годинами сиділа, тримаючи його голову в себе на колінах, гладила йому пальцями повіки й, здавалося, не могла ним намилуватись. Це була зворушлива пара - знаєте, дивишся на них, і мимоволі всміхаєшся, і на душі тепло. Це було в серпні. А за тиждень по моєму від’їзді із Санта-Барбари Том уночі на Вентурській дорозі врізався у фургон - так, що в його машини аж колесо відскочило. Дівчина, що була з ним, теж потрапила в газети, бо виявилося, що в неї зламана рука. Це була покоївка з готелю в Санта-Барбарі.

В квітні наступного року в Дейзі народилася дочка, й вони виїхали на рік до Франції. Там ми два-три рази зустрічалися - в Канні, у Довілі, а потім вони повернулися додому й оселилися в Чікаго. Дейзі там, як ви знаєте, прийняли дуже добре. Компанія в них була безпутна - золота молодь, гультяї, баламути, але Дейзі змогла зберегти бездоганну репутацію. Може, завдяки тому, що вона не п’є. Це велика перевага - лишатися тверезою в п’яному товаристві. Не набалакаєш зайвого і, головне, можна собі дозволити який-не-будь фортель, коли всі довкола повпивалися так, що вже нічого не бачать і не тямлять. А може, Дейзі взагалі ні з ким не крутила романів - хоч є в її голосі щось таке...

Ну, а місяця півтора тому вона раптом знову почула прізвище Гетсбі, вперше за всі ці роки. Було це, коли я спитала - пригадуєте? - чи не знайомі ви в своєму Вест-Еггу з Гетсбі. Після того як ви поїхали додому, вона зайшла до мене в кімнату, розбудила мене й спитала, що то за Гетсбі, про якого я згадувала, і коли я спросоння описала його, вона якимсь дуже дивним голосом сказала, що це, напевно, той самий, з яким вона була колись знайома. І лише тоді я збагнула, що Гетсбі - це ж і є отой офіцер у її білому автомобілі.

На той час, коли Джордан Бейкер закінчувала свою розповідь, ми вже залишили «Пласу» й з півгодини катались у фаетоні алеями Центрального парку. Сонце встигло сховатися за високими житлами кінозірок на П’ятдесятих вулицях західних кварталів, і дзвінкі дитячі голоси дзвеніли, мов цвіркуни в траві, виспівуючи:

Я шейх Арабістану,

А ти моя кохана.

В твоє шатро прийду я,

Як тільки ніч настане.

- Дивний збіг обставин,- сказав я.

- Ніякого збігу обставин тут немає.

- Цебто як?

- Гетсбі купив той будинок, бо знав, що Дейзі мешкає поблизу, по той бік затоки.

Отже, тієї червневої ночі він здіймав свій погляд не тільки до зірок! Раптом я побачив живу людину, що доти була