Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

Я знав їх, цих невільників. Вони входять у шатро, коли вождь витягне із скриньки жаровню, чайник і склянки,- з тієї скриньки де зберігаються його скарби,- замки без ключів, вази для квітів, але без квітів, дешевенькі дзеркальця, стара зброя та інший мотлох, занесений у піски, як хвилі приносять уламки розбитого корабля.

Отож невільник мовчки накладає у жаровню сухі гілочки, роздмухує жар, наливає в чайник води,- усе це здужала б зробити маленька дівчинка, а в нього грають м'язи, з якими можна було б вивернути з корінням кедр. Він тихий і смирний. Він зайнятий: треба готувати чай, доглядати верблюдів, їсти. Під палючим сонцем він іде до самої ночі, а під холодними зорями жадає холодного дня. Щасливі північні країни,- там кожна пора року творить свою казку: влітку - про сніг, узимку - про сонце; сумні тропіки - там завжди волого й душно; але щаслива й Сахара: день і ніч так просто переносять тут людей від надії до надії.

Інколи, сидячи навпочіпки біля входу, чорношкірий невільник з насолодою вдихає вечірню прохолоду. В обважнілому тілі бранця вже не ворушаться спогади. Ледве згадує він час, коли його схопили, удари, крики, чоловічі руки, що кинули його в оцю ніч. З тої години він щораз глибше поринає в дивний сон, не бачачи, як той сліпець, своїх неквапливих рік Сенегалу чи білих міст південного Марокко, не чуючи, ніби глухий, рідних голосів. Він не нещасний, цей чорношкірий, він - каліка. Потрапивши в круговерть життя кочовиків, зв'язаний з їхніми переселеннями, приречений разом з ними блукати в пустелі,- що спільного зберіг він тепер із своїм минулим, з рідною домівкою, з дружиною та дітьми, які для нього все одно що померли.

Люди, які довго жили великою любов'ю, а потім втратили її, іноді втомлюються від своєї шляхетної самотності. Вони покірно вертаються до життя і знаходять щастя у звичайній прихильності. Їм приємно зректися себе, покірно слугувати іншим, увійти в колію тихого, мирного життя. І раб з гордістю розпалює хазяйську жаровню.

- Ось, бери,- каже іноді вождь полоненому.

Це час, коли хазяїн добрий до свого раба: денні труди завершено, спека спадає, і вони пліч-о-пліч входять у вечірню прохолоду. Полоненому дозволяється взяти склянку чаю. І той, сповнений подяки, за склянку чаю цілував би хазяїнові ноги. Невільника не заковують у кайдани. У тому немає потреби! Адже він такий відданий! Він так мудро зрікся царства, яке в нього відібрали; тепер він тільки щасливий раб.

Але одного дня його звільнять. Коли він стане такий старий, що вже не зможе окупити свої харчі та одяг, йому дадуть необмежену волю. Три дні він ходитиме від шатра до шатра, марно пропонуючи свої послуги і з кожним днем втрачаючи силу, а наприкінці третього дня так же мудро ляже на пісок. Я бачив у Джубі, як умирали такі люди, зовсім голі. Маври не чіпали їх, не збиткувалися, спокійно дивилися на довгу агонію, а діти гралися біля цих сумних останків і щоразу бігли дивитись, чи ворушиться ще старий слуга, але не сміялися. То була звичайна річ. Ніби йому сказали: «Ти добре попрацював, ти маєш право спочити,- спи». Він лежав, простягшись, і тільки по тому, як паморочиться голова, відчував голод, але зовсім не відчував несправедливості, хоч тільки вона й мучить. Він потроху зливався з землею. Його висушило сонце і взяла земля. Тридцять років роботи давали право на цей сон і на землю.

Перший з цих приречених, який мені стрівся, не ремствував, не нарікав, та йому й не було на кого нарікати. Я вгадував у ньому ту невиразну покірність, з якою приймає погибель верховинець: геть втративши сили, він лягає на сніг і закутується снігом і снами. Не мука його вразила мене. В муки я не вірю. Але із смертю кожної людини вмирає невідомий світ, і я питав себе, які образи гаснуть у тій людині. Що повільно тоне у забутті: плантації Сенегалу, а чи білі міста південного Марокко? Я не міг знати - можливо у цій грудці чорної плоті гаснуть просто жалюгідні турботи: приготувати чай, погнати отару до води... можливо, засинає душа раба, а може, розбуджена спогадами, в усій своїй величі вмирає Людина. Черепна коробка, здавалося мені, схожа на стару скриньку для скарбів. Я не знав, які барвисті шовки, які святкові картини, які реліквії, такі непотрібні тут, у пустелі, збереглися в ній од катастрофи. Ця скринька була переді мною, замкнена і важка. Я не знав, яка частка світу гинула в людині, охопленій всеосяжним сном останніх днів, руйнувалася в цій свідомості і цій плоті, що потроху поверталася ночі і землі.

- Я переганяв отари і мене звали Мохамед...

З усіх чорношкірих бранців, яких я знав, Барк був перший, хто не скорився. То нічого, що маври відняли в нього волю, що за один день він втратив усе і лишився на землі голий, як мати народила. Бог часом посилає бурю, що за якусь годину знищує плоди людської праці. Проте маври не тільки розорили його, вони погрожували знищити в ньому людину. Але Барк не зрікався себе, хоч інші полонені легко здавались, і в них покірно вмирав бідний погонич худоби, який цілий рік працював у поті чола, аби заробити собі на хліб.

Барк не міг звикнути до рабства, як людина, стомившись чекати, звикає до такого-сякого благополуччя. Він не хотів радощів раба від щедрот хазяїна. Він беріг у своєму серці житло Мохамеда, хоч самого Мохамеда вже й не було. Це сумне житло було порожнє, але ніхто інший не міг там оселитися. Барк був наче той посивілий сторож, що серед порослих травою алей, серед сумної тиші вмирає од вірності.

Він не казав: «Я - Мохамед бен Лаусін», а тільки: «Мене звали Мохамед», він мріяв про той день, коли цей