Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

забутий Мохамед знову оживе і своїм воскресінням прожене того, хто був рабом. Інколи в нічній тиші його обсідали спогади - живі, яскраві, мов пісня далекого дитинства. «Серед ночі,- розповідав нам перекладач мавр,- серед ночі він раптом починає говорити про Марракеш, говорить і плаче». Людині, яка стає самотньою, не уникнути такх нападів туги. У Барку раптом прокидався той, інший, і, потягаючись, шукав поруч дружину в цій пустелі, де до Барка не підходила жодна жінка. Тут, де ніколи не було ніякого джерела, він чув пісню струмка. Барк заплющував очі і бачив білий будинок, над яким щоночі світить та сама зоря, і йому здавалося, що він живе в тому будинку, а не тут, в пустелі, де люди мешкають у шатрах з грубої тканини і завжди кочують, наче ганяючись за вітром. Переповнений тими давніми ласками й ніжністю, які таємниче оживали, мовби все дороге серцю знову було зовсім близько, Барк приходив до мене. Він хотів сказати мені, що вже готовий в дорогу, що його сповнює любов та ніжність і, щоб поділитися ними, йому конче треба повернутися додому. А для цього досить мені тільки подати знак. І він усміхався й підказував хитрість, до якої я, певно, ще не додумався:

- Завтра йде пошта на Агадір... Сховай мене в літаку...

Бідолаха Барк!

Як ми, живучи серед неприхильних до нас племен, могли допомогти йому втекти? За такий грабунок, за таку кривду маври на другий же день відплатили б нам жорстокою різаниною. Заручившись допомогою аеродромних механіків Лоберга, Маршаля і Абграля, я намагався викупити Барка, але маврам не часто трапляються європейці, що хочуть купити раба. І вони користуються з цього:

- Двадцять тисяч франків.

- Ти смієшся з нас?

- Подивіться, які в нього сильні руки...

І так минали місяці.

Нарешті маври знизили ціну, я написав друзям у Францію, і з їхньою допомогою мені пощастило купити старого Барка.

Домовились ми не зразу. Торгувались цілий тиждень. Сидячи колом на піску, ми - п'ятнадцять маврів і я - вели переговори. Друг Баркового хазяїна, розбійник Зін Улд Раттарі, що був і моїм приятелем, потайки допомагав мені:

- Продай ти його,- казав він за моєю порадою,- все одно йому недовго жити. Він хворий. Спочатку хвороби не видно, але вона є. В один день він почне раптово пухнути. Скоріше продай його французові.

Другому головорізові, Раггі, я пообіцяв комісійні, якщо він допоможе мені в купівлі, й Раггі спокушав Баркового хазяїна:

- На ті гроші ти купиш верблюдів, рушниці й набої. Тоді зможеш піти війною на французів. І приведеш з Атара трьох, а то й чотирьох нових рабів, молодих і здорових. Позбудься ти цього старого.

І мені продали Барка. Шість днів я держав його під замком у нашому бараці, бо коли б він вештався надворі, доки не прилетить літак, маври знову схопили б його і продали кудись далі.

Але я визволив його з рабства. Відбулася ще одна урочиста церемонія. Прийшли марабут 19 , колишній хазяїн Барка і тутешній каїд Ібрагім. Ці три розбійники, які з задоволенням скрутили б Баркові голову, коли б схопили його за двадцять кроків од форту, тепер, аби тільки пожартувати з мене, гаряче з ним поцілувались і підписали офіційний документ.

- Тепер ти нам син.

По закону він став і мені сином.

І Барк поцілував усіх своїх батьків.

 

До самого від'їзду він прожив у нашому бараці, але цей полон був приємний для нього. По двадцять разів на день доводилося описувати йому майбутню нескладну подорож: літак привезе його в Агадір, а там, просто на аеродромі, йому дадуть квиток на автобус до Марракеша. Барк грав у вільну людину, як дитина грає в мандрівника: це повернення до життя, і автобус, і ці юрби людей, і міста, які він скоро побачить знову...

Мене розшукав Лоберг, він прийшов від імені Маршаля і Абграля. Не годиться, щоб Барк, повернувшись додому, помирав з голоду. Вони дали мені для нього тисячу франків - з цим він не пропаде доки знайде роботу.

І я подумав про тих старих паній-благодійниць, котрі дадуть як милостиню двадцять франків і вимагають подяки. Авіамеханіки Лоберг, Маршаль і Абграль, даючи тисячу, не вважали себе благодійниками і не чекали ніякої подяки. Вони не говорили про милосердя, як ті старі пані, що мріють купити собі блаженство. Просто вони допомагали людині віднайти свою людську гідність. Ми всі добре знали: дома п'яного від радощів Барка найперше зустріне вірна подруга - бідність, і не мине й три місяці, як він вибиватиметься з сил десь на ремонті залізниці, вивертаючи шпали. Йому житиметься гірше, ніж тут, у пустелі. Але він мав право бути самим собою, серед своїх.

- Ну от, Барку, їдь, друже, і будь людиною.

Літак дрижав, готовий до польоту. Барк востаннє глянув на закинутий серед пісків похмурий форт Кап-Джубі. Біля літака юрмилося душ двісті маврів: прийшли побачити, яким стає обличчя у раба на порозі нового життя. А коли трохи далі станеться вимушена посадка - він знову попаде до їхніх рук.

І ми, трохи хвилюючись за нашого п'ятдесятирічного новонародженого, якого ризикуємо випустити в світ, махаємо йому на прощання:

- Прощай, Барку!

- Ні.

- Як це - «ні»?

- Я не Барк. Я Мохамед бен Лаусін.

 

Останню вістку про нього нам приніс араб Абдалла, якого ми просили допомогти Баркові в Агадірі.

Автобус відходив тільки ввечері, у Барка був цілий день. Спочатку, не кажучи ні слова, він довго тинявся по містечку, нарешті Абдалла здогадався, що щось його тривожить, і сам занепокоївся:

- Що з тобою?

- Нічого...

Барк розгубився від раптової волі і ще не почував, що воскрес. Він таки щасливий, але, якщо не брати до уваги цього невиразного щастя, сьогодні він той же Барк, яким був учора. А проте віднині він - рівний серед людей, тепер і йому належить сонце, і він має право посидіти ось тут, під склепінням арабської кав'ярні. Він сів. Замовив чаю для Абдалли і собі. Це був перший його вчинок володаря; у нього була влада, вона мала б його змінити. Одначе слуга не здивувався, ніби то було щось зовсім звичайне,-