Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Сині етюди, Микола Хвильовий 📚 - Українською

Читати книгу - "Сині етюди, Микола Хвильовий"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сині етюди" автора Микола Хвильовий. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 141
Перейти на сторінку:
громах повстання.

«...Ну добре! Коли тобі так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то...»


...Дядя Варфоломій хвилюється:


-...Добре. Добре. Так. Так. І кінчай, будь ласка, скоріш. Дай і мені сказати.


Замовкла.


-...А тепер я тобі скажу. Приїжджає в наш город, провінціальний, так сказать... Ми ж люди темні, провінціальні, так сказать (іронія) ... Приїжджає, скажемо, ваш ячейківський губерніяльний секретар і кричить на всю горлянку:


«Што тут розвєшалі разних Мазепов да Коцюбінскіх!» І що ти йому на це скажеш? Ну?


Тоді Вероніка кричить, що Коцюбинський - син Михайла - живе у Відні й більшовик, і, як резонно замічає Стефан, Вероніка нічого не доказує.


Дядя Варфоломій тріумфує.


І розказує ще про другого, «оні, так сказать» -


- Проєхал двєсті вьорст по Українє і не нашол мови, но зато, правда, нашол українскіє настроєнія.


- Ага! Ага!


Дядя Варфоломій ще тріумфує. А на мольберт прорвалось анемічне проміння й тускло пішло до дверей. З вулиці запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцію. Дема надхненно дивиться на небо, відкіля прорвалось сонце.


Стефан сказав:


- І все-таки я за Вероніку.


Дядя Варфоломій розмахує руками. Подається корпусом:


- О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тоді Стефан ще каже:


- Ви, дядю, вчитель гімназії, і я уявляю, що є ваші учні - мабуть, безпросвітна тупість. Ви не ображайтесь, бо я звик агітувати в фабричній авдиторії. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речі? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг між вашим політиканством і автором «Він іде»?


Дядя Варфоломій хвилюється:


- Софістика! Софістика!


А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:


- А ти б чого хотів?


- Як чого?


- Якого хвістика?


Христина сива бабуся й мудрих слів не розуміє.


Тоді, звичайно, тріумфує Вероніка. Дядя Варфоломій розмахує руками і -


- бац!


- побіг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцію, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потім уже додому, на заняття.


...І знову кімната. Десь проходять вітри, десь стоять пругкі сніги. І от раптом за вікном димить туман. На сивім фоні в імлі маячить постать. Це Дема. Дема стоїть біля мольберта і з мукою дивиться на лінії. Він каже: «Коли я нарешті напишу картину?..» А далі йде міська ніч, десь тривожно б'ється калатушка нічного сторожа. Потім калатушка змовкла. Іде світанок анемічний, матовий, зажурний. Дема стоїть біля вікна, здавивши голову, під очима лежать синиці, і погляд його блукає. Дядя Варфоломій спитав: «Стефане, чи не збожеволів він?» А Дема підійшов і написав:


«Мане, факел, фарес...»


Десь закричала Вероніка.


Дядя Варфоломій прокинувся.


Чорт знає що лізе в голову! Це ж було так давно! Хіба Вероніка та? Дядя Варфоломій каже тихо, ледве чути: «І слава Богу!.. Потяг мчить». У дяді Варфоломія одна радість: сестричі, і він давно вже ховає теплу надію, що змовкне нарешті дзвін шабель: тоді засвітить хтось своїм сміхом у цім домі, що на Тарасовій вулиці, вище від гімназії, в тихім повітовім місті... Чудово! Божественно: в кімнаті музика - це співає тиша свої тихі мелодії, за дверима садок і пищить птичка «чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!». А хтось каже: - Дя-адя! - нарозпів, і тьохкає солов'єм серце. Дядя Варфоломій ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишені, полапав пальцями в темряві вагона й зідхнув з полегкістю.


...Потяг мчав на північ. Стукали одноманітно колеса. Знову дрімалось. Тра-та-та-та... Тра-та-та-та... І тут смерділо прокисло, а вітер рвався в щілини.


...І сниться все, що пройшло, відходить - і жах, і грюк, і чорт знає що.


...Потяг мчав на північ.


Дядя Варфоломій приїхав. На порозі стрічає Стефан. Дема спить, хропить. Посередині мольберт і розкидані пензлі. Дядя Варфоломій каже:


- Нарешті. От доріжка!


Стефан дивиться крізь сині окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв'язує клунок. Дядя Варфоломій спитав:


- Ну, як діла?


- Нічого.


- Добре. І ми нічого, живемо - хліб жуємо. «Красную Ниву» виписую. Єсть і віршики, і «техніка» - все як полагається. А то іноді після обіду політичний огляд прослухаєш, і недорого, і гарно, і промовці приличні.


...Вузлик розв'язаний. Пахне свіжим хлібом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речі, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.


-...Як же Вероніка? Часто буває в тебе?


- Два тижні не бачились.


- Два тижні?


- Так, і не знаю де, бо жила раніш за раднаргоспом, а тепер треба шукати...


Дядя Варфоломій перебиває:


- Так ти з нею досі не говорив???


- Ні.


- Нехороше. А викликаєш телеграмою.


- Я написав тільки про згоду...


- Нехорошо.


Дядя Варфоломій має вигляд остаточно ображеного, і це для того: завоювати Стефана. А в душі він зовсім не ображений. В його душі співають зараз олесівські солов'ї, і пахнуть там українські троянди, знаєте, пелюстки, що в альбом провінціальні баришні.


...В холостяцькій кімнаті поетичний розгардіяш. Наприклад, на столі: «Капітал», тараня, калоша, повидло, фарби, Мікель-Анджело і - чого тут тільки нема!


В кутку бліді плями шумного міського дня. В коридорах крики мешканців, чути - кричить, гримає брук. Город підвівся, і летять мотори, і біжать тротуари. Дзвін, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетні південно-західних хмар.


Дядя Варфоломій приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив із Стефаном і сів на кровать. Тоді відхиляє ковдру й лоскоче п'ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:


- В драмі був?


- Ні, на концерті молодої філгармонії. Дядя Варфоломій ще лоскоче:


- Ах ти, ячейко!


-...і от Республіка УСРР. Коли подивитись на південь крізь сиві масиви весняних хмар туди далі - звичайно його не видно, а він є на півдні: маленький городок і біля нього закинута станція. Колись Вероніка казала:


«Це мій милий степовий край, і по ньому тікають дороги на Донеччину». А Дема казав з патосом - «Ой ти, краю мій тривожний - виконкоми й сум!..»


...І, значить, у цьому городку жила-була сім'я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. І от вийшло так (із драми батьки й діти): папа прокляв дітей - Стефана й Вероніку, тому що вони пішли... Потім папа й мама сіли на корабель і не пішли, а поїхали в Болгарію. Дядя Варфоломій, очевидно, не прокляв. Між іншим: Дема

1 ... 19 20 21 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сині етюди, Микола Хвильовий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сині етюди, Микола Хвильовий"