Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

- Як у ко­го. Не ду­май­те, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно, що я всто­юю за та­кий націоналізм. Наш націоналізм - то сво­бо­да, прог­рес, гу­манність: це націоналізм но­вий, а не націоналізм давнього ста­рот­тя; він вис­ту­пає з ве­ли­кою то­ле­рантністю до інших на­родів та до уся­кої віри, стає за ма­си, за на­род. А щоб слу­жи­ти чимсь на­ро­дові, тре­ба до­ко­неч­не про­мов­ля­ти до йо­го йо­го ж мо­вою, бо як же він нас зро­зуміє? Ви стоїте за на­род? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

- За на­род по­вин­на ста­ти… хоч я за це якось ма­ло ду­ма­ла, бо ма­ло свідо­ма в цій справі: але я всто­юю й за вічні ідеї доб­ра, прав­ди, просвіти. Ці прин­ци­пи все­людські й всесвітні! - аж крик­ну­ла Са­ня. - Тим-то я й кос­мо­політка.

- Авжеж всесвітні, їх зро­зуміє кож­ний на­род, де б і ко­ли б він не жи­вотів, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Невже ви ду­маєте, що я дер­жусь інших прин­ципів, що я йду про­ти сво­бо­ди, доб­ра, честі, просвіти? - ска­зав Ко­маш­ко. - В цих прин­ци­пах і я кос­мо­політ.

- Я вже до­волі знаю вас і цього не ду­маю, але мені здається, що націоналізм - діло давнє, ста­ре, що че­рез йо­го повс­тає тільки ко­лот­не­ча між на­ро­да­ми й дер­жа­ва­ми, - го­во­ри­ла з до­са­дою Са­ня.

- Ні! Не че­рез те. Націоналізм - то вічна фор­ма, в якій з'явля­ти­меться й рос­ти­ме людське жи­вот­тя на землі; це гряд­ка, де схо­дять і рос­туть уся­кові ви­сокі кос­мо­політичні ідеї, але на­ро­ди вже й те­пе­реньки не зма­га­ються і не бу­дуть зма­га­тись че­рез те, що во­ни на­ле­жаться до іншої національності. Б'ються те­пер не на­ро­ди, а ко­ролі, дип­ло­ма­ти та ге­не­ра­ли.

- Ми, бач­те, зрос­ли в го­роді, не знаємо на­ро­ду. І труд­но лю­бить те, чо­го га­разд не знаєш, - ска­за­ла Са­ня.

- Любіть прин­цип, по­любіть ідею. Май­те віру в ту ідею, і ви її по­лю­би­те. Пішов же за неї в огонь Галілей. А чи він же ба­чив, що зем­ля кру­титься, а сон­це не­по­руш­но стоїть? - ска­зав Ко­маш­ко.

- Гм… - ска­за­ла Са­ня й за­ду­ма­лась.

- Я стою за кос­мо­політичні ідеї, - ска­зав бун­дюч­не Се­лаб­рос. - Тільки во­ни варті просвіче­ної лю­ди­ни, а все інше то нікчем­на річ, нісенітни­ця.

- Не за­бу­вай­те, що кос­мо­політиз­мом та­ки час­то в нас прик­ри­вається лінивст­во та апатія, щоб вик­ру­титься од діла, од праці для сво­го краю. Знаємо ми та­кий кос­мо­політизм, що згор­не ру­ки та и си­дить, на­дув­шись, як жа­ба в бо­лоті, - ска­зав Ко­маш­ко. - Обов'язки кос­мо­політів що­до праці все­людської час­то бу­ва­ють ду­же не­ясні, га­разд не­оме­жо­вані.

Селаброс на­дув­ся. Він і справді лю­бив більше од усього язи­ком кле­пать за лібе­ральні кос­мо­політичні ідеї, а до діла не ква­пивсь…

- Що ж ро­би­ти, щоб зро­бить будлі-яку ко­ристь краєві й на­ро­дові? - спи­та­ла Са­ня.

- Робіть так, як я зро­бив, - обізвав­ся Мав­родін. - Я по батькові грек, по ма­тері ук­раїнець. От я й прис­тав до місце­во­го ук­раїнсько­го на­ро­ду, бо знаю йо­го мо­ву, по­лю­бив йо­го за по­етич­ну вда­чу й ла­ден стать до служ­би йо­му. На­ша інтелігенція в над­морських на­ших го­ро­дах - то якісь оази між ук­раїнським на­ро­дом, але не ті ве­селі оази Са­ха­ри, а луч­че ска­за­ти - оази піску та каміння се­ред пло­дю­чої та ро­дю­чої ни­ви. Інтелігенція з чу­жим для краю книж­ним мерт­вим язи­ком, по­хо­жим на ла­ти­ну се­редніх віків, не­потрібна ніко­му в краю; окрім пра­ви­тельства, для об­русіння та уся­кої цент­ралізації.

Саня й Му­раш­ко­ва за­мовк­ли й за­ду­ма­лись. Тим ча­сом з-за кущів вий­шов Фе­сен­ко, об­ти­ра­ючи хус­точ­кою свої ма­ли­нові лис­нючі гу­би. Фе­сен­ко роз­чер­вонівся. Він од­че­пив пенс­не. Круглі карі здо­рові очі бли­ща­ли од доб­рої порції пи­ва. Він був схо­жий на гар­но­го тиг­ра, що тільки що з'їв між ку­ща­ми си­теньку ко­зу, встав і об­ли­зу­вав та обс­мок­ту­вав чер­во­ним язи­ком га­рячі гу­би, об­ма­зані га­ря­чою кров'ю.

Усі знов роз­ба­ла­ка­лись і не мог­ли вдер­жа­тись навіть пе­ред Фе­сен­ком. Знов по­ча­лась га­ря­ча роз­мо­ва за те­орії та прин­ци­пи, яка ду­же ціка­вить мо­ло­дих просвіче­них лю­дей і до якої такі бай­дужні старі лю­де. Мо­лоді роз­горілись, роз­ба­ла­ка­лись. Чис­те морське свіже повітря роз­во­ру­шу­ва­ло нер­ви, роз­буд­жу­ва­ло й бадьори­ло дум­ки. Сло­ва: на­родність, кос­мо­політизм, національність, доб­ро­бут, ук­раїнське письменст­во, честь, прав­да - си­па­лись, не­на­че бриз­ки з фон­та­ну.

Більше за всіх го­во­рив Ко­маш­ко. Са­ня слу­ха­ла й за­див­ля­лась на Ко­маш­ка. Він заціка­вив Са­ню, й во­на нез­чу­лась, як її дум­ка прис­та­ва­ла до йо­го ду­мок, рідни­лась з ни­ми яки­мись по­тай­ни­ми стеж­ка­ми, як морська піна змішується до­ку­пи з бриз­ка­ми морської хвилі.

- Не тре­ба за­бу­вать і за ук­раїнську літе­ра­ту­ру, бо літе­ра­ту­ра - це теж си­ла, що піднімає на­род, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Це ви за­ки­даєте за му­жицьку літе­ра­ту­ру та за му­жицьку мо­ву? - обізвав­ся іронічно Фе­сен­ко, пог­ля­да­ючи на Ко­маш­ка зли­ми ви­ряч­ку­ва­ти­ми очи­ма. В очах засвіти­лась злість. Мстивість та за­висність нак­лю­ну­лись в серці. Він ди­вив­ся спідло­ба, якось по-вов­чо­му на Ко­маш­ка.

- Еге, за літе­ра­ту­ру ук­раїнську й для на­ро­ду і для панів, бо ми стоїмо за культу­ру, бо тільки своя літе­ра­ту­ра мо­же роз­пов­сюд­нить культу­ру! - ска­зав Ко­маш­ко.

- Не ду­маю так! - ска­зав Фе­сен­ко.

Фесенко на­су­пив бро­ви й гриз спідню гу­бу. Він вже примітив, що Ко­маш­ко за­ли­цяється до Сані, за­див­ляється на неї, хо­че од­бить од йо­го ті бла­китні очі, че­рез котрі він не міг зас­ну­ти тієї ночі до са­мо­го світу; примітив, що й Са­ня лас­кавіше го­во­рить з Ко­маш­ком, ніж з ним.

- Пане Фе­сен­ку? ви чи­та­ли Дарвіна? - нес­подіва­но й своїм зви­чаєм різко спи­та­ла Са­ня, не­на­че од­ру­ба­ла.

Фесенко лип­нув на неї зди­во­ва­ни­ми й зли­ми очи­ма й хотів ска­за­ти, що чи­тав. Але по­ду­мав­ши, що гост­ра й сміли­ва Са­ня поч­не без це­ре­монії ек­за­ме­ну­ва­ти йо­го, зне­хо­тя од­ка­зав: «Чи­тав дав­но, та вже й по­за­бу­вав усе; книж­ка не вар­та ува­ги, бо ма­ло на­уко­ва».

- А Спен­се­ра чи­та­ли? - знов спи­та­ла в йо­го Са­ня. Му­раш­ко­ва по­таєнці смик­ну­ла Са­ню за ру­кав, але Са­ня бу­ла нев­га­мо­ва­на, бо… не лю­би­ла Фе­сен­ка й хотіла йо­го до­ко­нать.

- Чи ви пак чи­та­ли Спен­се­ра? - спи­та­ла во­на вдру­ге.

«Оце при­че­пи­лась при­че­па, як реп'ях! Ска­за­ти, що не чи­тав, якось со­ром. Тре­ба якось вик­ру­чу­ва­тись», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Зоставляю ці шту­ки чи­та­ти гімна­зист­кам в ро­же­вих сук­нях. Ці книж­ки не сто­су­ються до моєї спеціальності, - ска­зав він бун­дюч­но й підняв го­ло­ву вго­ру.

Фесенко за­мовк і на­су­пивсь. Він тільки об­во­див сер­ди­ти­ми очи­ма ве­се­лу ком­панію й далі не вми­кавсь в за­гальну роз­мо­ву. По­сидівши й по­мов­чав­ши, він рап­том схо­пивсь з місця, ви­тяг з ки­шені зо­ло­тий до­ро­гий го­дин­ник і гля­нув на йо­го.

- Ой, як я опізнив­ся! В банкіра Ка­таржі ждуть ме­не на обід. Час би їха­ти, - про­мо­вив Фе­сен­ко й по­дав усім хап­ком свою