Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Fata morgana, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Fata morgana" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 30
Перейти на сторінку:
за го­ро­дом Пiд­па­ри.

- На стан­цiї був. Бас­ту­ють. Вже дру­гий день ма­ши­на не хо­дить. Ро­бо­чi зiб­ра­лись i ра­дять. Тре­ба i нам скли­кать лю­дей.


- I Про­кiп та­кої дум­ки.


- Не мож­на га­яти ча­су.


- А де?


- Може, у лi­сi, по той бiк бал­ки.


- Ямищан клич­те.


- Покличемо всiх.


Марко хо­тiв одiй­ти.


- Постiй, я щось по­ка­жу…


Гафiйка рап­том по­чер­во­нi­ла i не­рi­шу­че сто­яла.


- Що там? По­ка­зуй.


Гафiйка од­вер­ну­лась од Гу­щi i щось ви­тяг­ла з-пiд кар­се­т­ки.


- Держи.


Вiн взяв кi­нець, а во­на роз­гор­ну­ла чер­во­ну ки­тай­ку.


- "Земля i вол…"


- Ще не до­ши­ла.


Вона за­со­ро­ми­лась вся, аж сльози заб­ли­ща­ли на очах.


- Я так… Як бу­де тре­ба… Ма­рiй­ка по­дер­ла но­ву спiд­ни­цю i ви­ши­ла дру­гу, ще кра­щу.


I за­мовк­ла. Ви­ну­ва­тi очi нес­мi­ло шу­ка­ли Мар­ко­вих.



***



Теплий ту­ман слав­ся по по­лю i на­лив бал­ку по са­мi вiн­ця, так що де­ре­ва по­то­па­ли в ньому. Стов­бур чор­нiв у лi­сi, чи ма­ня­чi­ла лю­ди­на, труд­но бу­ло вга­да­ти. Тiльки там, де пле­че тор­ка­лось пле­ча, або чу­лось зза­ду теп­ле ди­хан­ня, лю­ди на­пев­не зна­ли, що во­ни не са­мi. Лиш по­чу­ва­лось, що з ту­ма­ну ллється в лiс жи­ва те­чiя лю­ду, як во­да в до­ли­ну, що ла­ва рос­те й зби­вається в ку­пу.


- Хто там прий­шов?


- Се ми, ями­ща­ни.


I знов тек­ло та м'яко ша­ру­дi­ло в лi­сi.


- Хто там?


- Не бiй­тесь. Свої…


Вже по­чу­ва­лось, що й да­ле­ко так са­мо, як тут, ди­ха­ють гру­ди, тi­ло тор­кається тi­ла i щось жи­ве єднає з да­ле­ки­ми близьких, як хви­ля єднає ок­ре­мi крап­ли­ни.


Черкне хто сiр­ник, - i на мить витк­неться з пiтьми з де­ся­ток сi­рих об­лич, здриг­неться мо­лоч­ний ту­ман i заг­рає, як ри­за в церк­вi, жов­та осiн­ня га­луз­ка.


- Чого мов­чать? Не­хай го­во­рять…


- Говорiть… го­во­рiть…


Велике тi­ло ко­ли­ха­лось у ту­ма­нi, i од краю до краю од­на кров пе­ре­ли­ва­лась у жи­лах.


Байдуже, хто го­во­рив. Аби по­чу­ти та­ке щось, що б зв'яза­ло до­ку­пи за­по­ро­ше­нi дум­ки, зiл­ля­ло на­дiї в один по­тiк i по­ка­за­ло, ку­дою плив­ти.


Земля!


Бренькнуло сло­во, як ви­со­ка стру­на, i наст­роїло сер­це.


Давнє, знай­оме й близьке сло­во. Це не той сi­рий жорс­то­кий кла­поть, що як п'явка тяг­не з лю­ди­ни си­ли, а сам ро­дить бу­дяк; це щось ча­рiв­не, при­над­не, що од­вi­ку ма­нить стом­ле­ну ду­шу, пе­ре­ли­вається, грає на сон­цi як мрiя, як щось не­ви­мов­не, од чо­го змi­ни­ла­ся б до­ля i ви­ще пiд­ня­лись би во­ди жит­тя по­над бе­ре­га­ми.


Земля - дар бо­жий, як по­вiт­ря, як сон­це…


Земля для всiх. А хто її має?


А хто ж її має? Пан, ба­га­тир…


Є по­ле в ру­ках ба­га­тих, i є убо­гий му­жик, що нi­чо­го не має, тiльки ру­ки та но­ги… Тiльки свої чо­ти­ри кiн­цi…


В ту­ма­нi, то тут, то там, як ост­ров­ки, зри­на­ли глу­хi го­ло­си.


"Тепер ска­жi­мо так: ме­нi пот­рiб­на зем­ля, бо своєї не­має, й то­бi пот­рiб­на… А пан те ба­чить i на­га­няє цi­ну…"


"Не пан на­га­ня, а са­мi б'ємось за арен­ду, бо ти не вi­зь­меш, то вiзьмуть лю­ди. Нiх­то не хо­че з го­ло­ду ги­нуть - та й пла­тиш…"


"Однаково ги­неш… Зем­ля не ви­но­сить ви­дат­кiв, го­лод­на не хо­че ро­ди­ти. А що вро­ди­ла, все заб­рав пан".


"Пропада твоя пра­ця… А на той рiк знов iдеш до па­на, сам се­бе ду­риш…"


"Страшна ви­ди­ма смерть…"


Слухайте, слу­хай­те! Го­дi вам там! Зем­ля на­ле­жить тру­дя­щим. Хто ба­га­то­му дав йо­го ба­гатст­во? Ми, му­жи­ки. I звiд­ки си­ла в нього? З нас, му­жи­кiв… Дi­ди на­шi, батьки й са­мi ми жит­тя цi­ле ро­би­ли на па­на. Хi­ба ж ми не за­ро­би­ли со­бi зем­лi?..


I знов у ту­ма­нi бри­нi­ли ок­ре­мi роз­мо­ви, як за­чеп­ле­нi стру­ни.


"Подать пла­ти, мос­ка­ля дай, щоб зем­лю на­шу од во­ро­га бо­ро­нив… А що ж ме­нi бо­ро­ни­ти, ко­ли в ме­не зем­лi не­ма? Зро­би спо­чат­ку так, щоб бу­ла в ме­не зем­ля, а то­дi й бе­ри мос­ка­ля, як має що бо­ро­ни­ти…"


"Зруйнуймо за­сид­же­нi гнiз­да, як роб­лять iн­шi, ви­ку­рi­мо ба­га­чiв, щоб не на­ва­жи­лись бiльше вер­та­тись, то­дi ми­ру вi­льнi­ше бу­де, то­дi в нас бу­де зем­ля…"


Панаса Канд­зю­бу кор­тi­ло. Вiн вже кiлька ра­зiв крик­нув: "Лю­ди! Хрис­ти­яни!", але йо­го не пус­ка­ли.


- Мовчи, за­ва­жаєш.


А вiн лiз вже на де­ре­во, важ­кий у своїй сви­тi, як вед­ме­жа, аж хрус­тi­ли га­луз­ки.


- Люди, хрис­ти­яни!


- Хто там го­во­рить?


- А хто йо­го знає…


- Християни, ми дов­го тер­пi­ли. Во­но прав­да, що па­ни то­в­с­тоб­рю­хi за лю­дей нас не ма­ють, як ле­ви ри­ка­ють на му­жи­ка; на­род ро­зо­ри­ли та ще й га­ня­ють за на­ми з мос­ка­ля­ми та по­сi­па­ка­ми вся­ки­ми. На­че за звi­ром. Але по­тер­пi­мо ще тро­хи. По­че­кай­мо ве­ли­кої ми­лос­тi й спра­вед­ли­вос­тi.


- Вiд ко­го?


- Знаємо! Жда­ли!


Здригнувся ту­ман не­на­че i ко­лих­ну­лось спо­дом, ось-ось хлюп­не в бе­ре­ги.


- Нема терп­цю! Ур­вав­ся…


Панас iз­лiз уже на зем­лю й ви­ну­ва­то обер­тав­ся до су­сi­дiв.


- Хiба я що? Я зго­ден… я на все зго­ден… Як лю­ди…


- Знайшовсь муд­рий, по­тер­пi­мо, ка­же.


- Цитьте, - не­хай го­во­рить, хто по­чав.


- Говори, Гу­ща.


Долом шу­мi­ло, на­че бур­чак у по­вiнь ко­тив по рiч­цi ка­мiн­ня i рив бе­ре­ги.


А з ту­ма­ну, як з хма­ри, плив го­лос i па­дав мiж лю­ди,


- Вся зем­ля на­ша, од­вi­ку, бо кож­на груд­ка, ко­жен уп­руг по­ли­тi по­том, пог­ноєнi кров'ю тру­дя­щих. Од­бе­рiм зем­лю, i то­дi ко­жен тру­дя­щий ма­ти­ме хлi­ба до­во­лi для се­бе i для дi­тей.


Ось сло­во: од­бе­рiм зем­лю!..


Воно впа­ло се­ред та­кої ти­шi, що чут­но бу­ло, як мос­ти­лась по гнiз­дах пти­ця, або спро­сон­ня би­ла кри­лом на вер­шеч­ках де­рев.


Одiбрать зем­лю!


Цi два сло­ва до­сi ле­жа­ли на спо­дi кож­но­го сер­ця, як за­хо­ва­ний скарб, а те­пер, вий­ня­тi звiд­ти, ста­ли не­мов жи­вим чимсь i го­во­ри­ли: хо­дiм за на­ми, ми по­ве­дем.


Не руй­ну­ва­ти й не па­ли­ти, а одiб­ра­ти. Во­гонь що вiзьме, то вже не од­дасть. Хо­дiм i од­нi­мем своє, неп­рав­дою взя­те од нас i батькiв на­ших. Од­бе­рi­мо хлiб свiй кри­ва­вий, для роз­ко­шiв одiр­ва­ний од го­лод­но­го ро­та.


Груди так пов­но зiтх­ну­ли, аж лiс обiз­вав­ся.


Велике тi­ло роз­рос­та­ло­ся на­че, прос­ту­ва­ло зас­то­янi но­ги, за­терп­лi ру­ки. По­чу­ло си­лу. I бла­го­вiс­ти­ло у ньому, як дзвiн на ве­лик­день: "Бу­де зем­ля... Од­нi­ме­мо зем­лю..."


Ту са­му зем­лю, що, як мрiя да­ле­ка, тiльки ма­ни­ла, а не да­ва­лась у ру­ки, що гра­ла пе­ред очи­ма, як ма­ре­во в спе­ку…


Тепер во­на близько, прос­тяг­ни ру­ку й бе­ри.


I не хо­тi­лось роз­хо­ди­тись iз лi­су, роз­ри­ва­ти на част­ки мо­гутнє тi­ло…



***



Неспокiйно бу­ло в се­лi. З тої но­чi, як схо­ди­лись в лi­сi i по­к­ла­ли заб­ра­ти па­но­ву зем­лю, ми­нув цi­лий тиж­день, але лю­ди ва­га­лись. Всi нап­ру­же­но жда­ли, а чо­го са­ме - нiх­то доб­ре не знав. Од­нi од­но го­во­ри­ли, а дру­гi дру­ге - i з тих роз­мов сплi­та­лась сiт­ка, в якiй нi кiн­ця, нi по­чат­ку. Бас­ту­ва­ла

1 ... 19 20 21 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Fata morgana, Коцюбинський"