Читати книгу - "Сповідь, Шевчук Валерій"

Все весілля пританцьовувало, кричало, жартувало, а я все ще не міг відірвати погляду від молодої. На того, хто міг би стати моїм обранцем, я не дивився, тобто не шукав його серед цієї юрби — хай веселиться! Хай поки що не відчуває неспокою й тривоги, як ото я їх колись відчував. Його, зрештою, зовсім неважко знайти — хто там став тобі, Панасенку, старшим боярином? Те обличчя постане переді мною пізніше, коли вже несила буде щось змінити, адже я пристрасно хочу повернутися до людського буття. Проживши два роки у вовчій шкурі, я маю на те право, та й молодий ще я. Так мало знаю про світ та людей; ще не починав жити. Порожній був і ніякий: не було в мене й нагоди по-справжньому випробувати себе, тобто позирнути на власне існування хоч би з такої висоти, з якої можу дивитися на нього вже зараз. Хто зна, подумалося раптом мені, може, те, що зі мною скоїлося, не таке велике зло, більше я прийшов учинити!

Молоді пішли в хату, за ними поштовхалися дружки, свашки, старости, чільніші гості, простіші залишилися в дворі, де знову заграли музики і застрибала в химерному світлі смолоскипів барвиста, празникова юрба. Я теж був поруч тих, що танцювали, прихилився до стовбура старезної липи й дивився. Собаку загнали в хлів, і він тільки підвивав звідти; хтозна — чи тому, що грала музика, чи мене прочував? Але ні, я побачив раптом маленького, кудлатого цуцика. Покликав його, і він, смішно дибуляючи, поколивався до мене. Не злякався, а задер маленьке морденя і позирнув добродушно й лагідно. Хитнув хвостиком, і з рота йому побігла срібна слинка. Я взяв мале на руки, відчуваючи, що розчулююся, і погладив ніжну шкурку. Собаченя приплющило очі і завмерло від задоволення. Тоді я витяг другу вільну руку і здивовано її обдивився. Так, це не була лапа, поросла сірою шерстиною, це була людська рука. Брудна й потріскана, з величезними, закрученими нігтями, але це була моя рука...

Дзвонять дзвони, ніби розхлюпуються сині хвилі осені. Небо стоїть високе й чисте, ані хмарина не порушує його незайманої глибини, сонце вариться в цьому широкому безмежжі небесного океану, але це холодний вар. Дерева тягнуться вгору, сьогодні вони тонші й вищі, і листя не витримує напруги — зривається й летить на святково прикрашену юрбу, яка задоволене нуртує на вулиці. Мені здається, що ця юрба також як осіннє листя: надто барвиста і святкова. Всі танцюють і співають; скрипки підіймають тонкі ноги, тупає широкою підошвою бубон, викидають колінця брязкала-бубонці, дріботять ратичками сопілки. Здавалося, люди забули про свою поважність і обважнілість, про те, що вони неквапливі й розумні господарі — обличчя їхні скривлені, захоплені, а очі божевільне поблискують. Вигинаються і корчаться, тупотять, хекають, припадають до землі і підскакують; лоби їхні зрошені по; том, а вже про дівчат та парубків і казати нічого: перші пурхають, як метелики, а другі ніби на крилах літають. У дівчат розпалені щоки, одежа розвихрюється, спалахують ніжки — вони віддалися музиці і цьому золотому дню, і яке їм діло до того, що на їхні голови падає жовте і смутне листя. Яке їм діло, що літає біла павутина, сідаючи на яскраві вінки, ніби прирікаючи їм недалекі клопоти і старість, — їх полонила гра, пісня, отож вони танцюють приспівуючи; навіть баби, котрі вже пізнали клопоти і старість, розкривають беззубі роти і співають, притупують ногами і незграбно прокручуються. Всі на мить забувають про танець, їх полонив роздольний заспів, навіть музики припиняють грати і так само співають, пристукуючи долонями по інструментах. Один тільки чоловік не піддавався веселощам, один тільки чоловік стоїть збоку і дивиться, відчуваючи в серці осінь, один тільки чоловік сумує, і той чоловік — я. Мені здалося, що вони, люди ці, моляться своєю піснею дню, небу й осені, вони хочуть її заглушити й перемогти, хочуть забути про її холодні очі, а може, вони просять захистку від когось такого, як оце я? Чи не хочуть вони в такий спосіб оборонитися від моєї сумної мислі, од мого наміру, адже не милуватися ними я сюди прийшов? Так, я стояв, зовсім од них не ховаючись, прихилившись до стовбура старезної липи, в руках у мене малий, теплий песик, який аж вуркоче, дрімаючи, бо йому одному немає до всього того діла; я подумав, що цій пісні, яку вони співають, бозна-скільки літ і бозна-скільки літ моляться нею люди перед холодним лицем неба з його осіннім смутком. Ми, люди, подумав я, народжуємося в світ голі й кволі, і нам треба завзяття і сили, щоб не піддатися розпачу, щоб мати снагу отак шалено веселитися, адже ми найдужчі із живих і найбезпомічніші. Ми учимося важкої науки життя, бо хочемо, щоб голубе небо над нами все-таки не погасало.

Я студив себе цими думками, щоб залишатися спокійним та холоднокровним. Залишався смутним і незворушним, бо лише так можу постати перед тим, по кого прийшов, — він нічим мені не завинив, але доля вже зв’язала нас. Поки що намагався не вирізняти його з юрби, але волікся за весіллям, ніби приліплений. І перед ким не ховався — поки що на мене уваги не звернули...

Хлопці вже вимагали воротного. Поволі розчинялися створки, і мене раптом пойняв жах. А що, коли з нього вивалиться чорна твар на чолі з Чорним Чолов’ягою? Але це був страх безпричинний — надто напружений я був. Гості виладналися супроти дверей: молодий, з правої руки — дружки, з лівої — світилки, свашки й старости. Батько з матір’ю обходять усіх з чаркою, а я байдуже прихиляюся до одвірка розчинених воріт.

— Ах ви, злодії! — кричить хтось із рідні молодої. — Покрали коні, а вас тут і пов’язали!

Староста веде за хустку молодого на ґанок. Його перепиняє старший брат з рогачем у руках, у нього веселе і, може, через те здурманіле обличчя.

— Заплатіть за сестру! — горлає він.

Я дивлюся на все це крізь райдужну плівку. Переділкою розігрують чудну виставу, де грають усі, лише я — самотній, невидний для них глядач. Надто зайняті грою, а я стою поза межами їхнього з0ру, я — в іншій виставі, яка тільки позірно накладається на цю. Але прийшов сюди для того, щоб з’єднати їх — ці дві дивні вистави — саме така вона, моя єдина сподіванка скинути зі своїх пліч тягар. Я вперше ковзнув по обличчі старшого боярина: ні, не звістило воно мені нічого. Здається, ніколи раніше цього хлопця не бачив — чи він із чужих? Перевів погляд на молодого, який простяг руку і ступив на поріг. Кинув золотого, і той провис між тарілкою і рукою-молодого; якийсь молодик повернувся до мене з розплесканою на обличчі усмішкою — ах, так, це ж мій молодший брат. На ґанкові батько молодої з пляшкою і мати з тарілкою, на якій стоять чарки. Вони також усміхнені, а на ґанок поперлися гості в барвистих строях, і тільки мій молодший брат повернув до мене обличчя і світить усмішкою, ніби мене пізнав. Я відступаю вглиб, тобто стаю так, щоб мене затулила створка воріт — уперше вживаю застережних заходів. Але брат мій дивиться не на мене; він пробирається до дівчини, теж нашої сусідки, і вони стають обіч одне з одним.

Я захвилювався. Скоро мав наступити мент, на який уперто чекаю. Довкола знову запалахкотіли смолоскипи, і червоні письмена загойдалися на землі й на людях: на спинах їхніх та обличчях. Вони тривожать ніч, але ніхто не чекає їхнього попередження: гравці добре повивчали свої ролі, і яке їм діло, є у них глядачі чи нема!

Брати молодої витягають у двір скриню, вони тужаться, аж жилля напнулося на шиї. Наче кури, сипнули діти з подушками, кожухом і свитою молодої. Брати всідаються на скрині верхи, і я бачу їхні блискучі молоді зуби. Староста проганяє їх зі скрині, а потім наливає відкупного. Брати одночасно перекидають до рота чарки і дружно п’ють.

Я не хочу дивитися на старшого дружку, хоч уже знаю, він не з нашого міста. Ліпше мені дивитися на молоду. Вона так щиро прихиляється до молодого, і стільки в її очах щастя! Щоки їй полум’яніють, а лице світиться ніжно й погідно. Колись і справді вона мені подобалася, ця дівчина, але я до неї не лицявся. Був упевнений, що варто дати їй знати — і вона відповість на моє почуття, тому не поспішав. Ми з нею були зв’язані тільки внутрішньою погодженістю, тобто знали про взаємну симпатію здогадно. Зараз я не осуджував її зраду і не заздрив молодому Пана-сенку — не до того мені було. Але, попри все, щось мене тривожило, отож, аби набратися сили, зирнув я на місяць. Той плив небом, борсаючись поміж зірок, — дивний пастух, що тільки й робить: лічить отару свою. Лічить, але ніколи порахувати не може.

Молода стала на возі, довкола яскраво палали походні, козаки виладналися на подвір’ї з мушкетами. Гримнула сальва, сколихнулися вогні, закричали люди, молодий ударив по конях. Я притьма кинувся слідом, а на возах, що їхали ззаду, сколихнулася пісня свашок:

Загрібай, матінко, жар, жар,

Коли тобі дочки жаль, жаль...

Ось вона, ця мить, якої чекав я два роки і яка має вирішити мою долю. Мчали коні, мчав і я, захлиналася музика, усі співали так, що закладало вуха; я відчував щось таке, як тоді, коли виходив на полювання: тіло наливалося потугою, а в грудях аж похлюпувало від захвату. Гойне, розгульне почуття гнало мене, я захопився і співав разом з усіма, але вже починала в мені пробуджуватися лють. Я навмисно розпалював себе, бо мені потрібно було те — потужний сказ, запаморочення, безрозсудність. Я хотів закипіти і, здається, закипав. Той, кого я вибрав своєю жертвою, їхав у возі, до якого я був прив’язаний невидимою линвою, він кричав і горлав, реготав і веселився, я вже не покидав його ні на хвилю — вбив йому в спину два ножі свого погляду і поєднувався з ним особливим зв’язком. Вже не був він мені байдужий, ані чужий — тоді я й відчув поштовх. Наче незвідана сила кинула мене в повітря, я провис у порожнечі, спалахнули сліпучі іскри, коні захропли і з переляку кинулися на тин. Я опинився в іскристому густому просторі, десь однотонно гупали бубни, між небом і землею завис довгий і жовтий промінь, і в тому промені видно стало, як летить тисяча золотих листків. Одна за одною гасилися зірки, місяць тріснув, і з нього полилася їдка червона рідина. Я виставив перед собою руки, ноги мої були скорчені, з тіла мені клаптями спадала шерстина, а спина почала боляче розпрямлятися.