Читати книгу - "Тенета зради, Щербаненко Джорджо"

Тепер треба було з'ясувати, чи обід з Маскаранті і є та особлива нагода. Дука вирішив, що так, скинув сорочку із потертими манжетами, надяг нову, взяв синю краватку й згадав, що треба надягти й інший костюм; на щастя, єдиний пристойний костюм із трьох, які він мав, був якраз синій. Він пішов у ванну й почав водити електричною бритвою по своїй цупкій щетині. Негідники, вони зраджують усіх, продають власну матір, і власну дочку, й власну країну, й власного друга, дають фальшиві клятви, кладучи одну руку на серце, а другу на руків'я ножа в кишені.

— Маскаранті, — покликав він, доголюючись.

Маскаранті — спокійний, майже з аристократичною гідністю — ввійшов до ванної.

— Ви повинні сказати мені правду, — мовив Дука. — Як ви вважаєте, може, нам слід залишити все, як є? Пам'ятаєте, що сказав Карруа: хай вони переб'ють один одного. Чим більше вони вбиватимуть один одного, тим краще. Яке нам діло, чи А вбив Б та В і чи Б убив В та Г, коли всі вони — і А, і Б, і В, і Г — один мерзенніший від іншого? Скажіть мені щиро, Маскаранті: облишимо чи продовжуватимемо? — Він усе водив бритвою по підборідді, бо заріст там був ще жорсткіший і колючіший, ніж він гадав; час від часу у нього виникало бажання вдатися до способу давніх римлян — цей народ голився найкраще в історії — і скористатися воском, як це роблять жінки, щоб вивести волосся на ногах.

— Докторе, ви питаєте про це не серйозно, — байдуже промовив Маскаранті.

Дука рвучко висмикнув із розетки штепсель і роздратовано сказав:

— Я ніколи не питаю задля жарту. — Він старанно згорнув шнур від бритви. — Ви, певно, знаєте прислів'я…

— Яке?

— Хто про злочинців торочить, той сам у могилу скочить.

— Виходить, ми скочимо в могилу, — пожартував Маскаранті.

Дука криво посміхнувся, поклав на місце бритву, хлюпнув у долоню трохи лавандової води і скропив собі чуба; волосся дуже відросло, але без сестри Дука не знаходив часу піти до перукарні.

— Хоч ви поводитесь і зухвало, але я все ж таки запрошую вас сьогодні на прощальну вечерю. — Дуці не хотілося, щоб постріл якогось бандюги поклав його наповал; так, він мав бажання виполоти ці бур'яни, але чи зможе він зробити це сам-один? Зрештою, що він зможе зробити? Що, як і запроторить до в'язниці одного, а звідти вийдуть троє? Якщо він садитиме одних за грати, а решта, набагато могутніші, витягатимуть їх звідти, хоч би тому, що, як він прочитав у вчорашньому "Kopp'єре", "стан здоров'я ув'язненого не витримує тюремного режиму"? Чому воно так: хтось убиває десяток людей, а тоді, оскільки він хворобливий і повітря у Сан-Вітторе йому шкодить, злочинцеві зменшують строк і відсилають його до Нерві їсти рибну юшку в ресторанчику на бульварі? А він, Цука, як бовдур, має ризикувати, що його подірявлять кулі одного з цих хирляків? — Я вам покажу одне місце, де можна добре поїсти, їдьмо до Просперо.

ІДе була траторія біля церкви Сан-П'єтро у Джессате, колись після Водохреща, він приїздив сюди з сестрою та її дівчинкою; маленька Сара була на диво слухняна, після великої тарілки домашньої локшини з маслом вона заснула, а вони тримали її на руках; того разу він пообіцяв Лоренці зробити все, щоб поновитись у корпорації лікарів, а також більше не цікавитися справами поліції, бо ж не було сенсу стільки вчитися на лікаря, а потім тільки те й робити, що підхоплюватись та бігти на кожен дзвінок або ганятися за крадіями автомашин. Тепер Дука знову згадав про ту обіцянку.

— Сьогодні п'ятниця, отже, їстимемо рибу, — сказав він Маскаранті.

Вони їли по-чоловічому — спагетті з устрицями, смажене філе тріски та овечий сир — і, жуючи, читали вечірні газети.

— Маскаранті, ви не відвезли б мене завтра вранці до Інверіго? — Він залюбки побув би кілька днів із сестрою та Лівією і спробував би забути про всі ці справи.

— Ну звичайно, одвезу, — відповів Маскаранті.

— А потім відвезете валізку з автоматом до Карруа.

— Гаразд, — мовив Маскаранті.

— І скажете йому, що я виходжу з гри, нехай далі робить усе сам.

— Гаразд, скажу.

Дука поглянув на годинник: ресторан поступово порожнів — була вже десята година; то, мабуть, ще не пізно зателефонувати до Інверіго. Він залишив Маскаранті й пішов до телефону в імпровізованій будці; поруч із касовим апаратом симпатична жінка перебирала зелену квасолю. Телефонний зв'язок з Інверіго оув автоматичний, Дука набрав код 031, потім номер, і ось пролунав чоловічий голос — тихий аристократичний голос невидимого слуги на віллі:

— Вілла Аусеро.

— Синьйору Ламберті, будь ласка. — Офіційно його сестра була синьйорина, незаміжня, хоч і мала дитину, і службовець міланського муніципалітету міг би, можливо, звинуватити його в публічному введенні в оману.

— Підождіть, синьйоре. — Точнісінько так відповідають слуги у фільмах; у реальному житті рідко можна почути: "Підождіть, синьйоре".

Замість голосу своєї сестри він почув голос Лівії Уссаро.

— Це я, синьйоре Ламберті. Лоренца з дівчинкою вже лягли спати.

"Синьйоре Ламберті" — і це після того, як вона через нього, заради нього, Дуки Ламберті, попала в халепу (про це йому розповів його колега, хірург із лікарні Фатебенефрателлі, який намагався залатати її сімдесят сім порізів на обличчі, від чола до підборіддя, від одної вилиці до другої; він змушений був рахувати їх — він, цебто хірург, а сам він, Дука, й не рахував їх), і після всього цього вона, Лівія Уссаро, ще й називає його "синьйором Ламберті"…

— А я хотів почути саме ваш голос, — сказав він.

Мовчання. Мовчання, що в ньому вчувається ніжність, мовчання жінки, яка, немов дорогим хутром, обгортається лагідною фразою… І нарешті ніжно й сміливо — занадто сміливо, як на таку формалістку:

— Я теж хотіла почути ваш голос.

Дука дивився на жінку, яка чистила квасолю; вона підвела голову, відчувши, що на неї дивляться, й всміхнулась йому.

— А крім того, мені ще потрібна порада, — промовив він.

І знову та ніжність у голосі:

— Поради давати нелегко.

Протягом цих кількох хвилин, поки вони розмовляли, вона ніби виринала з безодні свого відчаю й знедоленості і знову була жінкою, знову відчувала, що своїм голосом може впливати на чоловіка так, як і будь-яка інша.

— Це не зовсім порада, це гра. — Він обмінявся усмішкою з жінкою за касою, а тоді, спитавши поглядом дозволу, взяв одну квасолину й роздушив її між пальцями — просто так, щоб скористуватися силою, адже закон забороняє вдаватися до сили так, як він би хотів.

— Гра? Справді?

— Отже, так: мені треба зробити вибір, — промовив він. Крім того, розчавлювати між пальцями квасолину було приємно; довкола полинув свіжий, гіркуватий запах весни. — Я вас запитаю: орел чи решітка, а ви маєте мені відповісти — те чи те.

— Але тоді ви повинні мені сказати, між чим і чим ви робите вибір.

— Е ні, Лівіє, якщо я вам скажу, то це вже не буде гра. Ви просто маєте сказати мені — орел чи решітка. Орел — це одна, а решітка — це друга з тих двох речей, між котрими я мушу зробити вибір. Але ви не повинні знати, про що йдеться.

— Тоді мені доведеться кинути монетку, — всміхнувся голос.

— Гаразд, ви готові?

— Готова.

— Орел чи решітка?

Жінка з квасолею всміхнулася, зичливо прислухаючись до розмови, Дука теж усміхнувся їй, чекаючи на відповідь Лівії, — орел означав — бути лікарем, тобто поважна професія, спокійне, нормальне життя; решітка — це поліцейський, нишпорка, шпиг, лягавий.

Нарешті він почув її віддих:

— Решітка.

Відповів він не одразу:

— Дякую.

— Синьйоре Ламберті, — знов озвалася Лівія, — коли треба вибирати між двома речами, то це означає, що одна з них нам більше до вподоби, хоч і не надто поміркована. Скажіть мені принаймні, чи решітка — це те, що вам більше до вподоби?

— О так, — відповів він; саме так — це те, що йому більше до вподоби, хоч і не надто помірковане.

Наступного ранку Маскаранті спитав:

— Отже, ідемо до Інверіго?

— Ні, — відповів Дука, — залишаємось тут — там, де валізка.

Маскаранті поглянув на його руку, простягнену в бік валізки; там, у передпокої, кожен міг її побачити, ледве відчинивши двері; Маскаранті не запитав, чи Дука передумав, не сказав, що так, мовляв, і знав, — він був тямовитий хлопець і лише мовив:

— Гаразд.

І вони ждали далі — нишпорка і його помічник, — на кухні, бо звідти було ближче до дорогоцінної валізки, наче на африканському полюванні, коли стережуть козеня, чекаючи, поки прийде лев. І лев прийшов.

7

Це була левиця. З погляду анатомії — а вона була дуже висока, смаглява, у білих чобітках, чорних штанях у ковбойському стилі та білому жакетику, застебнутому якраз на грудях на великий чорний ґудзик так, що повні перса визивно випиналися обабіч нього, — її навіть можна було б назвати гарною. Але вульгарність її обличчя, кожної гримаси й жесту, навіть манери тримати в руках сумочку, вульгарність голосу, який аж ніяк не виказував її походження, бо був надто вульгарний і викликав в уяві казарму, де рекрути повідають один одному непристойності, або приймальню венеролога, де пацієнти, чекаючи на професора, розказують про свої походеньки, — її вульгарність була така кричуща, що ця левиця, незважаючи на високий зріст, чорні коси й сексуальну привабливість, була просто відразлива.

— Доктор Дука Ламберті? — спитала вона, ледве Дука відчинив їй двері, і ту ж мить зиркнула на валізку, бо та стояла так, що її неможливо було не помітити.

— Так, — відказав він і запросив її ввійти.

З кухні виглянув Маскаранті.

— Я приятелька бідолахи Сільвано, — зітхнула гостя, вульгарно вимовляючи оте своє "бідолаха" й ніби намагаючись примусити його повірити у свій глибокий біль з приводу смерті Сільвано.

— Угу, — сказав Дука коротко, але не холодно; в його голосі бриніли веселі нотки — він відчував, що полювання розпочалося.

— Він залишив тут валізку, і я прийшла її забрати. Дука показав на валізку в кутку.

— Оцю? — мовив він; лише заплішена дурепа не вловила б іронії в його запитанні.

— Еге ж, — кивнула вона головою, нічого не підозрюючи.

Дука присів навпочіпки біля валізки, відчинив її, тоді підняв шар стружок, дістав приклад від автомата й показав гості.

— З оцією штукою? — спитав.

— Так, — відповіла вона, ні про що не здогадуючись, і ступила до валізки.

— Якщо бажаєте, перевірте, чи все на місці.

Зачарована його люб'язністю, гостя, не усвідомлюючи того, що діється, стала вдавати з себе великосвітську даму.

— Нема потреби.

Дука зачинив валізку.

— Прошу, беріть.

Він подав їй валізку, і вона взяла її.

Маскаранті стояв і тільки дивився.