Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Приватна Венера, Щербаненко Джорджо 📚 - Українською

Читати книгу - "Приватна Венера, Щербаненко Джорджо"

226
0
03.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Приватна Венера" автора Щербаненко Джорджо. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 32
Перейти на сторінку:

Альберта відвернулась і подумала, що це ж і вона знімалася в такій позі, збоку це здається ще брудніше, ніж їй думалося. Вона повернулася назад, у другий кінець кімнати, щоб уникнути ще й сліпучого проміння, і тільки тоді помітила попід однією стіною вузеньку поличку з низкою якихось предметів, здалеку схожих на іграшки. Там були ваговоз із причепом, автоцистерни, трактори, інші машини, мабуть, сільськогосподарські, завбільшки максимум з десяток сантиметрів. Альберта взяла в руку автоцистерну з причепом, сріблястого кольору, нічого не втямила, але переконалася, що імітація пречудова, певно, то були не іграшки, а промислові моделі.

— Дуже гарні, але ви обережно. — Той збоченець умів бачити спиною, не припиняючи своїх зйомок. — Вище, вище, рухайтеся, так, добре, стоп, одинадцять!

Та годі тобі клацати, нащо мені твої моделі! Альберта задихалася в цій парильні, в цьому смороді, в цій люті на саму себе, а ще більше — в зневазі, а ще більше — в огиді, ба навіть у зненависті.

Нарешті фотограф сказав:

— Рухайтеся, стоп, двадцять п'ять! — Клацання почулося востаннє, і Маврілія підійшла, щоб одягтися, а Альберта стояла й дивилася на шахівницю: очевидно, тут розігрувався етюд: білі починають і виграють; поряд із шахівницею лежав тоненький англійський шаховий журнальчик. Той збоченець був шанувальником великої гри.

— У шахи вмієте грати? — Він підійшов до них, погасивши світильники в глибині кімнати і крутячи в руках свою фотозапальничку.

— Я була першою в колежі,— відгукнулася Альберта.

Нарешті йому пощастило витягти із "запальнички" малесеньку річ, схожу на трубочку іграшкового телефону, два диски, з'єднані з одного боку металевою смужкою, і він поклав її біля шахівниці разом з фотоапаратом. Щось одухотворене з'явилося в ньому, чи, вірніше, в його руках, які з неймовірною легкістю ніби запурхали по шахівниці.

— Здається, я вже зрозумів, у чому тут каверза. Два білі пішаки на сьомій горизонталі готові до перетворення, проте розвивати атаку ними зарано. Я думаю, білому королеві треба відступити ось на це поле, щоб уникнути вічного шаху з боку чорної тури.

Таке спало на думку й Альберті, але їй було гидко розмовляти з цим мерзенним педерастом. А втім, шахівниця, якої вона не бачила вже добрих десять років, переносила Альберту в часи колежу, черничок, чия шурхітлива хода по дортуарах стояла ще в її вухах, темних зимових ранків у крижаній церкві, коли на нескінченній месі доводилося змагатись із таким ще могутнім сном і вже з пробудженим голодом, і зміни в актовому залі в дощові дні, з конкурсами на "найкращого читця", з вишивками, шашками, шахами, бо їх виховували черницями-спортсменками, прищеплювали їм войовничий дух. І ось від цієї згадки єдиною пристойною річчю в цьому непристойному місці лишився абстрактний геометричний виріб з такими-от символічними дерев'яними фігурками.

— Навпаки, мені здається, що першим ходом має бути саме перетворення білого пішака,— сказала Альберта фотографові, ба навіть і не йому, вона ніби розмовляла з якоюсь колежанкою, душею перебуваючи далеко від цього місця, і цього часу, і цієї Маврілії, яка так сутужно й незграбно прикривала від очей свій сором і шпорталася з ґудзиками ліфчика, які все випорскували їй з пальців.

— Але тоді чорна тура бере перетвореного пішака й оголошує вічний шах білому королю,— заперечив їй фотограф. У його очах на мить майнуло щось зовсім далеке від сказаного, мовляв: "Не знав я, що повії ще й шахістки".

— Не думаю,— кинула Альберта, а сама прислухалася до того, як плюскотить дощ за вікнами гарного, або скоріше — тихого спортивного залу в той далекий час, і було так прикро, що не може згадати своїх однокласниць, з якими грала в шахи, ні їхніх облич, ні голосів, нічогісінько. — Бо тоді білий слон...

— Білий слон не може запобігти вічному шахові з боку тури,— запально урвав її фотограф, але в тому його інтелектуальному вибухові вчувалося щось огидне.

— Я не кажу, що слон може запобігти шахові з боку тури. Я кажу, що слон іде сюди, на еф-вісім, і дає змогу пішакові же-сім стати фиерзем, недосяжним для чорної тури,— відповіла йому сухо Альберта.

Маврілія, опоряджаючи свій ліфчик, підійшла зовсім близько і майже сперлася на неї своїм вогким гарячим тілом, спраглим близькості, захисту, певності, що про неї не забули, і тихий плюскіт дощу, який прийшов зі шкільного саду, відразу вщух, і Альберта запитально подивилася на свою незугарну подругу.

— А, гроші,— сказав фотограф без усмішки. — Я зараз повернуся, тоді й побачимо, чи підходить комбінація із слоном, чи ні.

Він вийшов до сусідньої кімнати, і тоді Альберту наче повела стороння сила. Вона взяла маленький предметик, що складався з двох дисків, добре знаючи, що це таке і що там у ньому: плівка з огидними знімками двох незграбних голячок, і одна з цих незграб була вона, може, більшою мірою, ніж Маврілія, яка принаймні добре не знала, та й не могла добре знати, в що влипла. Так касета опинилася в неї.

— Ось, тридцять для вас... — Фотографів гщгляд блукав десь далеко, у світі шахових задач, зате в руці було два конверти. Він подав один Альберті, а другий — Маврілії. — І тридцять вам. — На порозі, виряджаючи клієнток, він сказав Альберті: — А хід слоном і справді гарний, я от цілий ранок думав і не міг його знайти.

Зачинивши за ними двері, він повернувся до кімнати і, припаливши сигарету, схиливсь над шахівницею. Отже, перший хід е-7 — е-8 з перетворенням у ферзя. Але ферзя одразу б'є чорна тура. В цю мить на сцену виходить слон, отже слон а-3 — ф-8; він посунув слона на ф-8 і враз побачив, що так правильно: тура виступає, щоб оголосити вічний шах білому королю... Ні, вона не може, оскільки після третього шаху попадає під бій слона, і хоч би який хід зробили чорні, будь-якою фігурою, вони не можуть перешкодити й другому білому пішакові стати ферзем, і тоді партію виграють білі. Все виходить так, як підказала дівчина. Задоволений, хоч не без досади від того, що одна з тих дівуль грає в шахи краще за нього, хлопець підібрав "Мінокс", покладений біля шахівниці, і став шукати касету, але її на місці не було, не було й між шаховими фігурами. Пошуків він не продовжував, бо одразу все збагнув. Наздоганяти дівчат було вже пізно, минуло не менш як десять хвилин. Ця гидомирна брюнетка спритно обставила його в шахи.

Незважаючи на задуму, фотограф ніколи не пітнів, але в цю мить піт зросив йому лоба. Він повільно й зосереджено поскладав фігури в коробку, поклав журнальчик на шахівницю, але руки його, кляті руки, тремтіли. Нарешті він наважився і підійшов до телефону на стіні біля дверей.

Саме завдяки цьому дзвінкові, коли Альберта вилізла з таксі перед своїм домом, провівши Маврілію, вона побачила молодика, який чекав, певно, саме на неї. Добре вдягнутий, навіть із шиком, з краваткою блідо-жовтого кольору, з густим, дбайливо зачесаним волоссям і майже люб'язною усмішкою. Очевидно, він страждав на інтелігентську короткозорість.

— Прошу пробачення, синьйорино.

На вулиці Монтенеро о чверть на другу всі поховалися від спеки — всі ті з небагатьох, хто лишився в Мілані,— перехожих не було ні душі, лише зрідка проносилось авто та ще міг вигулькнути з інтервалом у десять хвилин кільцевий трамвай. Альберта зупинилася, спокійна й незворушна, оскільки біля свого дому не збиралася поступатись, а зупинилася, бо молодик заступив їй дорогу. В його короткозорому погляді прозирала лють, яку не пом'якшувала навіть чемна посмішка.

— Даруйте, синьйорино, але у вас у сумці лежить касета з плівкою, яку ви взяли півгодини тому в студії фотографа. Чи не зволили б ви повернути її мені? — І він з ущипливою ґречністю простяг руку. Його обличчя здавалося повним, але насправді повним не було, повноти йому надавали розвинені щелепні м'язи, це обличчя спохмурніло лише на мить, і тільки тоді Альберта відчула, що їй треба боятися.

І хоча вона злякалась, але страху не показала, силою зігнути Альберту не міг ніхто, навіть звичайна грубість викликала в її душі несамовитий спротив.

— Це якась помилка, я не брала нічого, ідіть собі і дайте мені спокій, а то я закричу.

— Ну що ж, можете кричати,— сказав він на диво спокійно і взяв дівчину за руку. — Але замість кричати, сядьмо краще в цю машину і поговоримо спокійно.

В цей час проїхав автомобіль, Альберта кричати не стала, але опиралась і далі.

— Глядіть, а то справді закричу.

— Можете кричати. Можете кричати, навіть якщо ми потрапимо вдвох у поліцію. Я вас не тримаю, але для вас це було б не дуже приємно. Зате якщо дасте мені оту касету з плівкою, я відразу ж поїду, а вам не буде чого боятися. Не тільки поліції, а й соляної кислоти в обличчя.

Він знову почав її штовхати до "мерседеса-230", що стояв за десять метрів позаду, коли це Альберта з несподіваною для жінки силою вирвалася й кинулась у темний і жаркий під'їзд свого дому, побігла вгору сходами, піднялася на другий поверх, на третій, на четвертий, звісилася через бильця — ні, молодик за нею не гнався. Вона встигла відімкнути двері квартири. її сестра була на роботі і приходила додому лише обідати. Альберта ввійшла, замкнулась, і зненацька їй стало соромно, досадно за свій страх, який охопив її ще до того, як молодик присікався до неї.

Вона ввійшла у віталеньку, визирнула з вікна, зверненого на вулицю, дивлячись крізь планки жалюзі, вкриті столітнім пилом. Там нікого не було, жодного перехожого, і "мерседес-230" також зник.

Лівія не поступилася б, Лівія мала рацію, Лівія не хотіла лізти в цю мерзоту, вона пішла б у поліцію, вона віддала б плівку, вона сказала б усе, розповіла б про того літнього синьйора з "Фламінії", про угоду, про це замовлення... Яке замовлення? Це зрозуміло й так, але Альберта відчувала надто велику огиду, з неї годі.

Понишпоривши на кухні, вона знайшла щось під'їсти, потім простяглася на одному з двох ліжок з намальованими на бильцях ведмедями, собаками, метеликами, зуміла навіть заснути, відтак прокинулася серед тиші, в задусі після полуденної спеки, а за кілька секунд у цій тиші задзеленчав телефон.

Мабуть, це Лівія. Альберта потребувала Лівії, прагнула розповісти їй про все. Вона підвелася з ліжка і підійшла до апарата. . — Альберто! Альберто!

— Так, це я.

Дзвонила Маврілія, голос її лунав ще зляканіше, ніж будь-коли, просто-таки розпачливо.

— Це — Маврілія, Альберто, це Маврілія.

— Що сталося? Що з тобою?

Відповів їй чоловічий голос, і вона одразу впізнала його, дарма що чула всього один раз, і голосом цим було вимовлено всього кілька слів.

— Сподіваюся, голос своєї подруги Маврілії ви впізнали.

1 ... 19 20 21 ... 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Приватна Венера, Щербаненко Джорджо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Приватна Венера, Щербаненко Джорджо"