Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

– Гарна машина, це точно, – озвався Сміттєбак, усміхнувшись, як хворий пес.

– Ще б пак, блядь.

Пацан ковтнув віскі. Догнав його колою. Щодуху крикнув «я-ху-у!»

Сміттєбак похмуро дивився, як повз них миготить краєвид, залитий вранішнім сонцем. Магістраль прорізали просто крізь гори, тож іноді вони проминали величезні скелі. Скелі, що снилися Сміттєбаку тієї ночі. Чи відкриються в темряві червоні очі, коли на землю впаде ніч?

Він здригнувся.

Трохи згодом Сміттєбак усвідомив, що їхня швидкість знизилася з шістдесяти до сорока. Тоді до тридцяти. Пацан жахливо лаявся. Купе-двійка постійно петляла між нерухомими автівками на дорозі, і їх дедалі більшало.

– Це що за хуйня?! – лютував Пацан. – Вони що, всі рішили здохнути на висоті в десять тисяч йобаних футів? Гей, дебіли, на хуй з дороги! Чули?! З’їбали на хер з дороги!

Сміттєбак аж замружився.

Автівка проїхала поворот, і вони побачили страшну аварію з чотирьох машин, яка повністю заблокувала ліву смугу I-70. На дорозі розпластався труп чоловіка, вкритого давно засохлою кіркою крові. Поряд з ним лежала розбита лялька Балакучої Кеті.[47] Об’їхати затор зліва не дозволяв металевий відбійник заввишки в шість футів.[48] Праворуч було захмарене провалля.

Пацан ковтнув «Ребел єллу» й повернув до обриву.

– Тримайся, Сміттєбаче, – прошепотів він, – зараз об’їдемо.

– Нема місця, – прохрипів Чувак-Сміттєбак.

Він глитнув, і стінки горлянки черкнули одна об одну, наче два напилки.

– Якраз фате, – тихо сказав Пацан.

Очі в нього блищали. Він почав протискувати двійку-купе на узбіччя. Праві колеса зашурхотіли ґрунтом.

– Я пас, – випалив Сміттєбак і схопився за дверну ручку.

– Ану сидіти, – сказав Пацан, – іначе станеш мертвим дрочуном.

Сміттєбак повернув голову, і його очі втупилися в дуло 45-каліберника. Пацан нервово захихотів.

Чувак-Сміттєбак відкинувся на сидіння. Він хотів замружитися, та не міг. Узбіччя на його боці зникло з поля зору, і наразі він бачив лише панораму блакитно-сірих сосен і величезні кам’яні брили. Він уявляв, як шини купе-двійки котяться за чотири дюйми від провалля… за два…

– Ще один дюйм, – протуркотів Пацан.

Він дивився перед собою вибалушеними очима, обличчя розтягнув величезний вишкір. На блідому, ляльковому лобі виступили ідеально круглі краплини поту.

– Ще… один… однесенький.

Закінчилося все поспіхом. Чувак-Сміттєбак відчув, як заднє праве колесо зненацька ковзнуло праворуч і різко донизу. Він почув, як до провалля посипався щебінь, а за ним – більше каміння. Він закричав. Пацан страшно заматюкався, увімкнув першу передачу та втис у підлогу педаль газу. Вони саме протискалися повз перевернутий труп мікроавтобуса «фольксваген», і зліва пронизливо завищав метал.

– Лети! – горлав Пацан. – Як товстодупий орел! Лети! ЛЕТИ, чорт тебе забирай!

Задні колеса двійки-купе навіжено крутилися. На одну мить Сміттєбакові здалося, що вони з’їжджають до обриву. А тоді машина сіпнулася вперед, підскочила, і вони опинилися на дорозі, по той бік затору. Автівка рвонула геть, лишивши на асфальті сліди від протектора.

– Я ж казав, шо вона впорається! – переможно горлав Пацан. – Чорт забирай! Ото ми дали! Як два пальці, Сміттєбаче, сцикун, блядь, йобаний!

– Ми це зробили, – тихо сказав Чувак-Сміттєбак.

Його всього трусило. Він не міг опанувати своє тіло. А тоді, вдруге відтоді, як зустрів Пацана, Сміттєбак сказав єдину річ, яка могла врятувати йому життя. Якби він змовчав, Пацан би точно його вколошкав. Просто щоб відсвяткувати перемогу.

– Круто кермуєш, чемпіоне, – сказав він.

Ще ніколи й нікого в житті він не називав чемпіоном.

– Та-а-а… не так уже й круто, – Пацан підняв угору вказівного пальця. – Ще два, щонайменше два американці могли б таке провернути. Віриш у цю хуйню-муйню?

– Як скажеш, Пацан.

– Не квакай, любчику, я сам тобі все скажу, блядь. Усе як має бути. Ну, погнали.

Та далеко вони не від’їхали. Купе Пацана зупинилося назавжди п’ятнадцять хвилин по тому. За вісімнадцять сотень миль від точки відправки в Шеверпорті, штат Луїзіана.

– Не вірю очам, – сказав Пацан. – Не вірю… йобаним… ОЧАМ!

Він розчахнув двері й вискочив на дорогу, стискаючи в лівиці на чверть повну пляшку «Ребел єллу».

– ГЕТЬ З МОЄЇ ДОРОГИ! – лютував Пацан, витанцьовуючи у своїх чоботах із гротесково високими каблуками – мініатюрний божок руйнації, землетрус у пляшці. – ГЕТЬ З МОЄЇ ДОРОГИ, ДОВБОЙОБИ, ВИ ВСІ МЕРТВІ, ВАМ УСІМ МІСЦЕ НА ЙОБАНОМУ ЦВИНТАРІ, НЄХУЙ ВАМ РОБИТИ НА МОЇЙ, БЛЯДЬ, ДОРОЗІ!

Він жбурнув пляшку «Ребел єллу», і вона полетіла, перекидаючись і розбризкуючи янтарні краплі. Пляшка розбилася на сотню скалок об бік старого «порше». Пацан стояв на непевних ногах і мовчки відхекувався.

Цього разу проблема була не такою простою, як звичайний затор із чотирьох автівок. Цього разу проблема поширилася на всю дорогу. Посеред магістралі пролягала бугриста розділова смуга в десять ярдів[49] завширшки, і, певне, двійка-купе могла б перебратися з одного боку дороги на інший, та обидві артерії перебували в однаковому стані: машини зібралися на чотирьох смугах дороги в шість рядів і стояли бампер у бампер, крило до крила. Узбіччя було загачене незгірш за саму магістраль. Попри те що розділова смуга заросла травою і каміння випирало з ґрунту, наче зуби дракона, деякі водії намагалися скористатися й нею. Можливо, деяким чотирипривідним машинам на високих підвісках і пощастило там проїхати, та наразі розділова смуга скидалася на автомобільне кладовище з пожмаканого металобрухту на колесах. Здавалося, ніби всіх водіїв охопило масове божевілля, і вони вирішили влаштувати на I-70 перегони на виживання[50] чи навіжену джимхану.[51] «Скелясті гори, колорадська вишина. Дощить автівками – так плачуть небеса», – подумалося Чуваку-Сміттєбаку. Він мало не гигикнув і поспіхом закрив рота рукою. Якби Пацан почув хихотіння, Сміттєбак уже б ніколи не засміявся.

Пацан рушив назад. Високі каблуки клацали асфальтом, акуратно зачесане волосся блищало на сонці. Обличчя в нього стало, як у карликового василіска. Від люті очі вилізли з орбіт.

– Тачку свою я, блядь, не кину, – сказав він. – Чув мене? Не кину. Ану воруши булками, Сміттєбаче. Сходи подивись, на скільки розтягнувся цей затор йобаний. Може, там вантажівка перекинулася абошо. Бо назад ми хер вернемось. Узбіччя там уже нема, а краля моя не літає. Та якшо там просто вантажівка заглухла – по барабану. Заскакуватиму до цих пердовозок по черзі й спускатиму з обриву на хуй. Мені це під силу, і краще б ти повірив у цю хуйню-муйню. Уперед, синку.

Сміттєбак не став сперечатися. Він обережно рушив уперед, петляючи між щільно припасованих автівок, ладний щомиті пригнути голову й кинутися бігти – раптом Пацан почне стріляти? Та цього не сталося. Коли Сміттєбак відійшов на безпечну відстань (тобто опинився там,