Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

— Зараз почнеш казати, що ти мене утримуєш! І дивуєшся, що я їду заробляти власні гроші? Якась гідність у мене ще лишилась!

Я більше не слухаю, не можу. Мені стає шкода мами, але залишається прикре відчуття, що вона взагалі не цінує моїх зусиль. Бабусиних теж ні, бо я не вірю, аби бабуся щось їй закидала, проте мама завжди нервова перед виїздом…

Наступного дня мама їде. Це дивне відчуття: мабуть, через те, що її так довго не було й вона так швидко виїхала знову, мені здається, що в нас просто був гість, хоча після тієї підслуханої розмови я знаю, що вона теж дуже переживає. І все-таки… Приїхала на вихідні та й по всьому. Я навіть відчував за потрібне питати, чи вона не хоче кави чи чаю. І пояснювати, чому поклав у пральну машину світлі речі впереміш із темними й кольоровими. Я не дуже розумію цей розподіл. Наприклад, біла футболка із чорним Че Геварою і червоним написом Viva la Revolution — біла, а не кольорова. Сірі джинси вважаються темними. Мама не розуміє, що коли я ввечері вмикаю пральну машину, то роздумування, як посортувати речі — останнє, чого мені хочеться. Головне, щоб вранці ми з Вікою мали хоч якийсь чистий одяг. А вона вичитує мені через це прання, а тоді ходить по хаті й намагається щось зробити чи переставити, так, наче хоче будь-якою ціною продемонструвати свою присутність.

— Я казала ставити чашки денцем догори, — каже мама насамкінець, так ніби вже не має чого більше сказати. — А ці великі тарілки складай окремо, і малі окремо, бо поб’ються.

Мені здається, що мама не розуміє одного. Не розуміє, що коли вона зникає надовго, ми так чи інакше запроваджуємо інші правила. Бо якби я мав тут жити за її порядками, то, скоріш за все, не мав би часу навіть на домашні завдання. Адже коли мама є, вона все прибирає й витирає до блиску. І готує обід із двох страв. І все прасує — вона не уявляє, як можна піти до школи в непрасованій футболці. У неї є час на це, врешті, вона не працює. Однаково, якби я до списку своїх обов’язків додав нові, щоб мама була більш задоволена, вона б не помітила цих зусиль. Усе марно.

— Наступного вівторка у Віки знову батьківські збори, — завдаю удару у відповідь. — Мені йти туди, чи краще, щоб ніхто не йшов? Востаннє теж був я. Може, не йти вдруге, щоб не виглядало дивно?

— Не знаю… — зітхає мама, сідаючи в крісло. — Що мені робити, Феліксе, от скажи? Адже я мушу їхати. Але якщо в школі в тебе чи Віки дізнаються, що я лишаю дітей самих, вас можуть забрати в мене. Назавжди. Розумієш?

— Тобто як це забрати? — я здригаюся. Тоді, коли санітар казав, що не може так нас лишити, я теж боявся, але те, що каже мама, звучить набагато гірше. Особливо оте «назавжди».

— Звичайно. До сиротинцю. Позбавити мене прав. Бачиш, так воно є: навіть якщо дитина відповідальна й усе таке, за законом вона не може бути сама.

— Але я вже не дитина.

— Але Віка так. Окрім того… Ти теж. Ну, юридично.

— Окрім того, ми лишаємося з бабусею. Адже Бабі повнолітня, — додаю я з посмішкою.

— Але вона хвора. Тому, Феліксе, маємо про дещо домовитися. Ніхто, абсолютно ніхто, не може знати про цю ситуацію. Нічого не кажи в школі. До Віки йди, скажеш, що я хвора.

— Я минулого разу казав, що ти хвора.

— А… Ну, тоді скажи, що я поїхала на курси. Вигадай щось. Заплати, що вони там хочуть, страховку абощо, на кожних зборах збирають гроші. Якщо у твоїй школі щось від мене хотітимуть, теж кажи, що я поїхала. Я завжди можу подзвонити й поговорити з учителькою.

— Мамо, від мене ніхто нічого не хоче.

— От і добре.

Коли назавтра мама виїжджає, мені навіть не дуже сумно. Я думаю, скоріше, про те, що все входить у звичну колію повертається до попереднього стану. Мій день виглядає тепер так:

Прокидаюся о шостій. Готую Віці сніданок і бутерброди до школи. Віка репетує, що не їстиме пластівців, тому я сам їх з’їдаю, канапку вона теж не хоче, тому залишаю її бабусі, а тоді згадую, що бабуся на дієті, тож забираю канапки до школи. Віка кричить, що не може знайти жодної чистої футболки, і я шукаю в кошику для брудної білизни щось, що можна вдягти. Або позичаю їй свою. Готую сніданок бабусі. Треба вважати, бо ця чортова кашка швидко пригорає. Годую бабусю, бо та ще не встає. Потім даю їй судно. Це така посудина, куди бабуся пісяє під ковдрою. Виношу його, виливаю, споліскую. Віка кричить, чому я дав їй сніданок у коробці для заморожування, повна лажа, і чому ніхто не може купити їй ланч-бокса. Добігає за двадцять восьма, а Віка досі не зібрана, якось її змушую й ледь не виштовхую з дому. Хай хоч вона не спізниться. Застрибую під душ, натягаю, що підвернулося, перевіривши тільки, чи не смердить, повертаюся по ключі, бо через це все сіра маса в моїй голові дещо перегорає. До школи біжу. Почуваюся, наче день почався вчора. Згадую, що в пральній машині лишилося мокре прання. Пишу Віці есемес, щоб розвісила, щойно повернеться, надсилаю одразу, бо забуду. Вбігаю й не перевзуваюся, бо знову забув кеди.

Дорогою наштовхуюся на директорку Смочинську, її погляд одразу зупиняється на моїх кросівках, на які налипло трохи грязюки. Каже мені негайно перевзутися, а коли пояснюю, що змінки в мене, на жаль, немає, вона сичить як змія й заявляє: «Щщщожжж, у такому раззз і підешшш на урок у шшшкарпетках». Не маю вибору, бо вона забирає в мене взуття й каже прийти по нього після занять.

Чудово. Смочинська, дебела блондинка з напрочуд маленькими, пухкенькими ніжками, завжди ввіпхнутими в червоні шпильки, мабуть, не усвідомлює, що вона щойно цілковито мене прибила — ба,