Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Бажаю вам доброї ночі, міс Лапін, — кажу я. — Приходьте частіше.

— Ой, та я працюю так швидко, як можу, — відказує вона й усміхається своєю лагідною усмішкою, від якої її щоки округлюються, як бліді сливи. — Festina lente. — Вона ховає до сумки свій скарб із «Захмарної колекції» разом зі своїм сороміцьким задоволенням. Обидві книжки визирають із сумки: матово-коричнева і яскраво-червона. Дзвоник знову теленькає, і жіночка з павичевим пером зникає за дверима.

Відвідувачі іноді щось таке кажуть. Кажуть: «Festina lente».

Я миттю повертаюся до екрана. Вмикаю звук — Кет і Тревор досі весело щебечуть. Він розповідає чергову історію — цього разу про експедицію з метою підбадьорити засмучених пінгвінів, і вона, вочевидь, дуже кумедна. Кет сміється. Мої динаміки тріщать від її веселого сміху. Схоже, що Тревор чи не найкмітливіший та найцікавіший чоловік у всьому Сан-Франциско. Їх обох не видно на екрані, і я припускаю, що вона торкається його руки.

— Агов, люди, — кажу я. — Агов, люди.

І тут я втямлюю, що вони теж вимкнули звук.

Ураз я почуваю себе цілковитим дурнем і розумію, якою жахливою була моя ідея. Уся суть вечірки у квартирі Кет полягала в тому, щоб я був тим хлопцем, який розповідає кумедну історію, і щоб Кет торкалася моєї руки. А вся ця затія з віддаленою присутністю через екран ноутбука видається безглуздою. Мабуть, усі гості кепкують із мене й кривляються, коли від них відвертають камеру. Моє обличчя палає. Чи можуть вони це бачити? Може, на екрані воно набуло якогось дивного відтінку червоного?

Я підводжуся й відступаю за межі огляду камери. Мій мозок заповнює втома. До мене дійшло, що дві години я грав роль клоуна — скалив зуби в алюмінієвому проскеніумі[24]. Яка ганьба.

Я притискаю долоні до широкої вітрини книгарні й визираю надвір крізь сплетіння високих золотистих літер. Gerritszoon — клаптик знайомої грації в цьому самотньому місці. Вигин літери «П» просто чудовий. Скло пітніє від мого подиху. Будь собою, кажу я. Повертайся до них і просто будь собою.

— Агов, — із динаміків лунає голос. Кет.

Я повертаюся на своє місце за столом.

— Привіт.

Тревора немає. Кет залишилась сама. І тепер вона в якомусь іншому місці.

— Це моя кімната, — тихенько каже дівчина. — Подобається?

Спартанські умови, саме лише ліжко, стіл і кремезна чорна шафа. Схоже на каюту круїзного лайнера. Ні, на відсік космічного корабля. У кутку кімнати стоїть білий пластиковий кошик для брудної білизни, а навколо нього валяються — мабуть, не втрапили до кошика — десятки однакових червоних футболок.

— Була в мене така теорія, — кажу я.

— Ага, — відповідає Кет, — я вирішила не витрачати своїх ­мозкових сил, — вона позіхає, — і не мучитись щоранку вибором одягу.

Ноутбук тремтить, картинка розпливається, і ось вона вже на ліжку, підпирає однією рукою голову, і я бачу вигин її грудей. Раптово моє серце починає шалено вистукувати, ніби я вже там, поряд із нею, з дівчиною, що очікувально розляглась на ліжку, — а не тут, сиджу на самоті в цій скупо освітленій книгарні, вдягнений у штани з візерунком пейслі.

— Було весело, — тихенько каже вона, — та мені б хотілося, щоб ти прийшов насправді.

Вона потягується і мружиться, ніби кішка. Я не знаю, що сказати, тому просто підпираю долонею підборіддя й дивлюся в камеру.

— Було б добре, якби ти був тут, — шепоче вона. І засинає. Я залишаюся сам у книгарні й через ціле місто дивлюся, як вона спить, освітлена тьмяним сяйвом ноутбука. Невдовзі й він засинає, екран темніє.

Залишившись на самоті, я беруся за своє домашнє завдання. Я зробив вибір: обережно витягаю журнал VII (давній, але не надто) і роблю фотографії для Мета. Віддалені й наближені, я роб­лю їх на телефон з усіх можливих ракурсів — усюди той самий плаский пошарпаний коричневий прямокутник. Роблю деталізовані фотографії закладки, палітурки, вицвілих сірих сторінок і глибоко втисненого напису «NARRATIO» на обкладинці понад символом книгарні; і, коли вранці приходить Пенумбра, мій телефон лежить у кишені, а фотографії вже прямують до електронної скриньки Мета. Вони легенько тріпотять на льоту.

Я залишаю поточний журнал на столі. Віднині я завжди так роб­лю. Нащо його постійно ставити на полицю? Як на мене, це пряма дорога до хворої спини. Якщо поталанить, ця моя звичка приживеться й відкине нову тінь нормальності, у якій я зможу принишкнути й заховатись. Адже так діють шпигуни, хіба ні? Вони заходять до пекарні й щодня купують буханець хліба — цілком звична річ, — а тоді котрогось дня купляють буханець із ураном.

У наступні дні я проводжу з Кет усе більше часу. Роздивляюся її квартиру без посередництва камери. Ми граємо у відеоігри. Ми цілуємось.

Котрогось вечора ми намагаємося приготувати вечерю на її новомодній плиті, але десь посеред процесу обоє погоджуємось, що паруючий слиз, який мав би бути капустяним супом, стравою ніяк не назвеш, і замість цього вона дістає з холодильника пластикову коробочку, наповнену гострим салатом із кускусом. Кет не може знайти ложок, тому подає його з паличками для морозива.

— Ти сама приготувала? — питаю я, хоча вельми в цьому сумніваюся. Салат неймовірний.

Вона хитає головою.

— Це з роботи. Здебільшого я приношу їжу з роботи. Усе-таки вона безкоштовна.

Майже весь свій час Кет проводить у Google. Більшість її друзів працюють у Google. Майже всі її розмови обертаються навколо Google. А тепер я дізнаюсь, що більшість її калорій теж беруться з Google. Як на мене, це вражає: вона розумна й захоплюється своєю роботою. Але це також трохи лякає, бо моє робоче місце — далеко не блискучий кришталевий замок, заповнений люб’язними слугами. (Саме так мені уявляється компанія Google. А ще — багато смішних головних уборів.)

Утім, наші з Кет стосунки обмежуються її позаробочим часом, якого в неї небагато, а мені хочеться більшого. Я хочу заслужити перепустку до її світу. Хочу побачити принцесу в її замку.

Мій квиток до Google — це журнал VII.

Протягом наступних трьох тижнів ми з Метом старанно створюємо копію журналу. Поверхня — це Метова спеціалізація.