Читати книгу - "Король Гуцул, Сергій Дячук"

Каюк нам, у них міномети, — знімаючи шинель, — дали годину на роздуми. Старшина із жахом в очах подивився на офіцера. Пройшла година і вони вже чекали мінометного обстрілу. Офіцер ходив церквою туди сюди, не розуміючи у чому річ. Чому вони не відкривають вогонь, і коли підняв голову побачив в центральному куполі велику ікону Христа Пантократора, Вседержителя.

Згадав слова старого ґазди з хутора про те, що їх врятує церква.

— Вони не можуть стріляти по храму, — сказав він старшині, — Розумієш Просто не можуть, бо віруючі…

Старшина мовчки подивився здивовано на офіцера. Потім підняв голову на зображення Христа в куполі, потім у бік дверей. Просидівши до ранку в облозі без жодного пострілу, коли вже перші промені почали потрапляти в середину храму старшина присів до офіцера, який лежав накритий шинеллю під стіною храму, закинувши руки за голову і довірливо прошепотів згадуючи.

— В кінці війни наша ДРГ зайшла на один хутір в Східній Прусії. Зачістка. Пусто все кругом, мотострілки наші вже пройшли, сліди від гусениць кругом, корови в сараях ревуть. Одяг, начіння хатнє дворами розкидане, тарілки…Я заходжу в хату… — і він замовчав, стиснувши губи, а в очах стояли сльози. — Я за війну стільки…Стільки звірства всякого побачив і фашистів і нашого, але такого!? До тепер в пам’яті сидить. Там в хаті тій семеро дітей за столом сиділо. Лежало я типу до них, вставай кін дер. А вони мертві язиками до столу цвяхами прибиті.

Він замовчав. Його аж трусило. Закрив міцно очі і за мить додав зовсім тихо.

— Я коли за дровами минулої ночі на хуторі виходив, там в дровнику цих дітей побачив.

Офіцер нічого не відповівши, тільки вдумливо, мовчки, дивився на старшину. Храм чим далі освітлювало сонце так, що іконостас, ніби палав в огні.

— Знаєш, старшина, це все не просто так. Ці пару днів, як ціле життя. І мені тепер якось байдуже що з нами буде далі…не знаю чому…

Усміхнувся.

— Ось лежав вночі і згадав як мене в комсомол прийняли. Прибігаю радісний додому. Кричу мамі, вітайте, мовляв, мене в комсомол прийняли. Вона, усміхаючись, привітала. Біжу в кімнату переодягатись в робочий одяг. Збераюсь на двір виходити, а мама у мене питає куда в такому вигляді зібрався. Я радісно розказую, що ідемо з товаришами по комсомольському завданню ікони та різну церковну утварь виносити, бо там буде склад комбінату. Мама так на мене подивилась і говорить вимогливо, що нікуди не підеш, синку. Ну і звісно я не пішов тоді нікуди.

Він замовчав і довго дивився, не кліпаючи вгору перед собою із щасливим обличчям, потім подивився на старшину. Обличчя якого світилось в променях сонця з вікна у куполі.

— Добре. Старшина пильнує, а я покімарю трохи. Щось зле мені.

І він відвернувся до стіни. Вперше за два дні заснув. На ранок їх деблокували прикордонники. Він лише чув: «Прикордонники, прикордонники». Підійшов старшина, нагнувся до нього з усмішкою, прошепотів офіцеру: «Прикордонники вчасно підійшли». Потім він пролежав в госпіталі місяць написав рапорт, демобілізувався…

О, нам виходити, — вже закричав Старий!

Встигши вийти на своїй зупинці, Старий замріяно посміхаючись, подивився у небо з якого падав сніг, потім із щасливим виразом на обличчі на Зенона.

— Я все вам розповів.

По автовокзалу бігав якийсь чоловік у гумових чоботах і в шапці-ушанці. Він запізнився на автобус, а вдома корова недоїна. Падає в сугроби. Встає. Струшує з пальта сніг. Далі звертається до поодиноких пасажирів.

— Люди, що робити, як доїхати. Допоможіть!

За кермом, в середині таксі, сидять водії, які байдужі до біди Старого. Вони слухають музику в так якої по керму вибивають паляцями. Час від часу відволікаючись від свої телефонів, дивляться на Старого, підсміючись. Він вже довго видно бігає стоянкою і до них навіть не підходить. Підбігає до Зенона і Старого.

— Як доїхати мені. Коровка недоєна… пропустив автобус старий дурень, — починає ридати. Зенон знизує плечима.

— Бідний чоловік, — каже Казкар і тут же біжить до крайньої платформи, до маршрутки, що завела мотор і на лобовому склі підсвічено назву кінцевої зупинка ПУТИЛА.

— Таки встиг, — кричить він, посміхаючись. Зенон саджає Старого, що не встиг на автобус, до найближчого таксі, дає йому купюру зі словами аби той завіз Старого до його корови і теж біжить до Путильської маршрутки. Зазирає в середину. Там сидить лише Старий, маршрутка порожня він єдиний пасажир цього різдвяного рейсу. Зенон дякує йому і бажає щасливого Різдва Дід, ніби щось пригадавши, виходить до нього просячи водія почекати.

— Знаєте, мені здається, що найбільше зробив у житті так це те, що ніколи, повторюю, ніколи в школі дітям не казав, що Бога немає!

Він усміхнувся і додав вже з дверей мікроавтобуса.

– І помиріться з дівчиною, якщо дійсно любите її.

Маршрутка розвернулась стоянкою і повільно поїхала вулицею. Зенон перекурив. Зайшов до автовокзалу, виявилось, що київський автобус треба чекати три години. Купив квиток. Усівся в ремонтованій залі очікування в холодне крісло, роздивляючись табло прибуття — відбуття рейсів, яких цього вечора було небагато. Деякі відміняли. І тут висвітився рейс до румунської Сучави, Зенон аж закашлявся, обернувшись усміхнувся, ніби до Старого Казкаря. Він пересів на інше місце з якого не було видно плазми, в якому без кінця повторювалось одне і те саме комедійне шоу. Натягнув наушники, слухав музику, час від часу дивлячись у велике вікно, у якій, мов у вітрині, проходили люди — пасажири. Раптом коридором проходить повільно чоловік, він тягне за собою великий чемодан на коліщатках. Задуманий, в червоній куртці-пуховіку і в білих наушниках Зенон, ніби зовні знає цю людину. За мить він згадує, що це один з музикантів популярного тепер гурту «Казка». Він читав про нього в усе мережі.

— Напевно на свята їде, або фольклор збирати в експедицію. Він родом із цих місць.

— Зенон відкидається в кріслі. Ще годину чекати Збирається послухати розмову, вмикає диктофон і тут виявляється, що він нічого не записав. Підводиться, ходить розлючений порожньою залою, виглядає у вікно, там порожня платформа і