Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Ще більше каяття дойматиме Ликеру Полусмак, яка вийде заміж за власника перукарні Яковлєва, але цирульник виявиться безпросвітним п’яницею і даватиме їй замість любові доброї прочуханки. Таке ж безталання чекало і на Харитину Довгополенко. Її суджений писар Федір Гриненко, як твердить Кониський, «був п’яниця великий». І вже зовсім жорстоко доля повелася з попівною Федосією Кошиць. Вона так і не вийшла заміж, згодом збожеволіла, а 1884 року померла дівкою.

Та хай там як, а минуть літа, і Тарас залишиться навіки сорокасемилітнім, тоді як усі оті дівчата, що йому відмовили, стануть бабусями і до смерті вихвалятимуться своїм «знайомством» з великим поетом. Ликера ж Полусмак, овдовівши, через сорок років по смерті Кобзаря переїде із Царського Села до Канева й аж до своїх останніх днів ходитиме на могилу Тараса. Ходитиме як на побачення чи то зі своєю молодістю, чи то з вічністю.

Орстдакх

Моя зустріч з Аллою Дудаєвою

За той провал розігнали цілий відділ Федеральної служби безпеки Росії. 1996 року після загибелі Джохара Дудаєва московські людолови полювали на всіх його родичів. Дружину генерала Аллу Дудаєву з охоронцем Мусою схопили у Нальчику якраз тоді, коли Алла Федорівна збиралася вислизнути до Туреччини. Не встигла. Мусу спровадили в Лефортово, а її «лагідно» ув’язнили в особняку під Москвою. Хотіли навіть цинічно використати в президентській кампанії Єльцина. Та одного дня кавказька полонянка щезла. Її викрали з-під носа у московських наглядачів дуже просто — інсценізували неподалік бійку, і, коли охоронці побігли на шум-гам, дружина генерала звітрилася невідомо куди. Згодом виплив «український слід», і, я ж кажу, цілий відділ ФСБ поплатився теплим місцем під сонцем.

Москалі збивалися з ніг у пошуках Алли Дудаєвої, а я тоді пив з нею каву в карпатському «бункері Томаша». Як зараз пам’ятаю, було вже 23 червня, на Яблуницькому перевалі саме перепоховали чотирнадцятьох січовиків Карпатської України. Стояв гожий літній день, а коли вивершили могилу і поставили пам’ятний хрест, — небо заплакало. Пішов дощ.

Наше авто поволі спускалося спадистою карпатською дорогою. За кермом був голова «Меморіалу» імені Василя Стуса Роман Круцик.

— Ти до Києва коли? — спитав він.

— Завтра.

— Завтра їде й Алла. Вона спершу до Києва, а потім — далі. Значно далі.

Пан Роман незмигно дивився на дорогу. «Двірники» змахували з лобового скла дощові краплі.

— Ти поїдеш з нею в одному вагоні, — сказав він. — У сусідньому купе. Там ще буде наша людина. Квиток тобі привезуть. А можливо, ви зустрінетесь іще раніше.

Ліворуч із гірського тунелю вихопився електропотяг. Роман натиснув на клаксон, й у відповідь озвався гучний тривалий гудок. Потім водій і машиніст іще кілька разів обмінялися сигналами-привітаннями. Виявляється, Роман на західних залізницях своя людина — 20 літ і сам був машиністом. Його авто тут упізнають здалеку.

— Я відвезу тебе до Томаша, — сказав він. — Так буде надійніше.

Ми попрощалися біля невеличкого приватного готелю. Роман сказав, що зустрінемося в Києві на пероні вокзалу, він там буде раніше, бо прилетить до столиці літаком.

Пан Томаш запросив мене пообідати до потаємного покою — такий завше є у доброго господаря. Там було ще кілька незнайомих мені людей, серед них — невисока білява жінка в окулярах. Вона майже весь час мовчала, можливо, тому, що не знала нашої мови, а говорити російською серед «бандерівців» соромилася. Так, це була Алла Дудаєва. Етнічна росіянка, яка, за її словами, стала правдивою чеченкою.

Вона народилася 1947 року в Коломиї. Батько Федір Куликов був кадровим офіцером Радянської армії, і родина мандрувала по військових містечках усього Союзу. Чита, Забайкалля, Крайня Північ, Чукотка, острів Врангеля... І нарешті Калузька область, військове містечко Шайковка. Саме тут вона зустріла молодого лейтенанта, військового льотчика і майбутнього президента Ічкерії Джохара Дудаєва. Відтоді розпочалося нове коло мандрів по Союзу вже з коханим чоловіком. Від Сибіру — до Прибалтики. Два роки випало й на Україну — Джохар Дудаєв служив у Полтаві. Як згодом з’ясувалося, майбутній президент Чечні саме тут з «потаємних джерел» вивчав досвід Української Повстанської Армії. Він уже знав — знадобиться. А те, що приховував у «безодні» своєї душі, вихопилося на поверхню вже у Прибалтиці. Коли Горбачовський режим силкувався задушити повсталу Литву і пішов на кривавий штурм телевежі у Вільнюсі, жоден солдат, який підлягав генералу Дудаєву, не вийшов з казарми. Так він спалив за собою останні мости — попереду була тільки Чечня, боротьба за її свободу.

Алла Дудаєва не належала до тих офіцерських дружин, яким достатньо теплого затишку під крилом у забезпеченого чоловіка. Ще 1970 року вона закінчила навчання на художньо-графічному факультеті Смоленського педінституту. Відтоді постійно працювала художником-оформлювачем, малювала картини, писала вірші... і ростила двох синів та дочку.

І ось Чечня підіймає голову. Ще в складі штучного утворення під назвою Чечено-Інгушетія. Народ вимагає природного — він хоче бути собою. Кремль оголошує надзвичайний стан на території Чечено-Інгушетії. Тоді й з’являється вірш уже не росіянки Алли Дудаєвої «Поклик предків» із прямим закликом до збройного опору. «Орстдакх» — вставай, народе — слово, яке століттями пульсувало в крові нахчо (самоназва чеченців) і вибухало вогнем за слушної години.

Алла Дудаєва була біля свого чоловіка до його останнього подиху. Підступно вбитий точно спрямованим ракетним ударом, Джохар помер у неї на руках. Подробиці ліквідації генерала я описав у романі «Самотній вовк» («Елементал»). Усю правду про смерть Дудаєва ще дізнається світ. Його чесній і відкритій боротьбі Росія протиставила ганебну «гру втемну», і президента було вбито під час телефонної розмови про перемир’я. Це був ніж у спину. Москаль завжди бере як не числом, то підступом.

Відтак російські спецслужби розпочали дике полювання на вдову Дудаєва... До речі, коли її арештували, допит провадив полковник, який назвався Алєксандром Волковим. Насправді ж це був нині відомий Алєксандр Литвиненко, якого знищили колишні колеги в Лондоні. Про переховування Алли Федорівни в українських Карпатах не знала навіть СБУ Ця продажна, вірнопіддана московським босам служба вже неодноразово затримувала на території України й передавала злочинним режимам політичних утікачів. А тут іще треба було забезпечити дружині президента «коридор»