Читати книгу - "Птахи з невидимого острова (збірка), Валерій Олександрович Шевчук"

— Хіба Розенрох живий? — спитав здивовано Олізар.

— А чого б, пане, бути йому неживим? Це у вас буває таке, у прибульців. Колись ми не знали… але, я не можу вам цього розказувати, пане, я так боюся болю, але скажу відверто: мені шкода вас усіх, бо всі ви тут бідолахи, хай і випадає жити в такому чудовому замку. Всі ви як діти без матері, і мені вас шкода. Коли б моя воля, загорнула б кожного з вас у коконець і носила б вам їсти та пити, тоді б ви не чворили дурниць і всім жилося б по-справжньому добре. Я ж хочу, щоб усім було добре, я, пане, теж хотіла б бути матіркою, а може, була нею… але про це я нічого не знаю, мені тільки щось таке натякали, а ще мені сповістили, що ви всі — мої діти, через це мені так шкода вас.

— І я теж ваша дитина? — здивовано спитав Олізар.

— Може, й так, хіба я знаю? — м’яко зауважила пані Павучиха. — Може, мої діти тільки ці дівчата й вартівники — саме через те, що вони можуть бути братами й сестрами, ми не дозволяємо їм сходитися, самі знаєте, пане, у який спосіб.

— Тоді князь — батько і дівчат, і вартівників?

— Може, й так, а може, ні — хто може те знати, — зітхнула пані Павучиха. — Може, їхні батьки вони обидва — князь та Розенрох. А може, й князь та Розенрох — мої діти, я теж не знаю цього твердо. От дивлюся на вас, знаю, що ви прийшли з далеких країн, а думаю, що й ви мій син. Хіба не може бути такого, що ви мій син, пане? — спитала вона благувато. — Мені здається, що коли відчуваєш до живої істоти жаль, то вже цим стаєш йому матір’ю.

— Дякую за турботу, пані Павучихо, — сказав Олізар.

— Нема за що, — відказала пані Павучиха. — Я вам тут зварила помічного зілля, не можу сказати, з чого, щоб ви не збридили, але це швидко поставить вас на ноги. Скоро вечір, а вам, хе-хе, на ніч треба бути при здоров’ї. Пийте, пийте, пане, — це дуже помічне, вам покращає, і ви забудете, що і як у вас боліло.

Він пив. Солодка неміч розливалася по його тілі. Лежав у своєму покої на ліжку, кімната гарнішала, навіть пані Павучиха видалася йому гарною. Крізь оболони сочилося сонце, падало на підлогу й мерехтіло. Сонце схилялося на захід, і йому так любо було дивитися на яскраво-жовту стягу на підлозі. «Яке чудове життя!» — подумав він, солодко потягуючись.

Пані Павучиха при цьому почала задкувати, задоволено похитуючи головою.

— От бачите, пане, — сказала вона, коли стояла вже в прочілі внутрішніх дверей. — Я ж вам казала, все буде добре. Не думайте, що в нас тут зібралися лихі люди, о ні, пане! Князь, наприклад, так переживав, коли бачив вас непритомного. Він навіть дозволив вам зараз не сидіти за веслом, а полежати, скільки вам захочеться. Дівчата плакали, почули б ви, як гірко вони над вами плакали, адже подумали, що ви неживий. А вартівники несли вас сюди: я не могла дивитися без розчулення, як ніжно вони вас несли. Всі вас тут люблять, пане, навіть Розенрох, адже вступав він із вами у недозволені бесіди. Я тоді прокинулася і все чула, але зуміла переконати князя, що це він чинив, щоб просвітити вас і наставити, бо ви, пане, нова у нас людина.

«Мені нічого не потрібно, — думав Олізар, — я маю роботу — оте своє веслування, отже, заробляю собі на хліб; годують мене добре, зодягають, про мене дбають, а вночі я маю навіть жінку!»

Він згадав минулу ніч, і йому стало ще солодше, бо починав прагнути ночі нової, нового вогню та розкоші.

«Все чудово, — марив він, ніжачись у постелі, — куди краще, ніж на тій справжній каторзі. Чи ж була там така перина і чи трактували мене мої володарі як пана? Чи приходила мені до ліжка красуня і чи пестила так вигадливо?»

Ні, до нього приходила красуня. Власне, прилітала — білий і чудовий птах-жінка. Здається, і зараз хтось постукує до нього у вікно, хтось шарудить об оболони крильми.

— Ви ще тут, пані Павучихо? — спитав він.

Але пані Павучихи в покої не було. Тоді він перевів погляд на вікно. Еге ж, білий птах притулився крильми до оболон і постукував дзьобом. І йому здалося, що це якась примара, а не білий птах. «А киш!» — загорлав він і раптом збагнув, що його вигук рознісся по цілому домі. Тоді він спробував перетворити свій вигук на пісню і забурмотів перше, що впало до голови:

А киш! — гукнули гуси мені. А киш!

Чи справді, може, ти летиш, чи спиш?

Солодка неміч очі мені лама,

А в серці — тьма, ах, розкішна тьма!

Він раптом згадав: цю пісню співала йому мати, а склав її брат його, котрий учився в Києві у класі Софронія Почаського. «А киш!» — гукнув він знову, і птах розчинився, поплив по оболоні прозорими краплями, які затремтіли й заграли на сонці, кожна в маленькій, як веселочка, короні. Йому почулася ніжна музика і захотілося чогось доброго, теплого й солодкого — доброприємних пісень. Йому захотілося заспівати пісню, якої колись співав і брат його, пісню того ж таки Софронія:

Світлий промінь сонячний усіх звеселяє,

Як на землю блиск ясний з Олімпу спадає,

Тим-то стада у полях широких дізнають

Радості щедротної — утіху приймають!

Сльози вибилися йому на вії від зворушення, краплі світили на оболоні маленькими веселочками, втішними, як дівчатка-танцюристочки, такими дзвінкими, як тон найніжнішої струни в лютні. В горлі йому купчилися слова давно забутих пісень; солодко награвала лютня, танцювали на оболоні чудові барвисті вертихвісточки і заводили, співаючи срібними ротиками пісні, що її складав той-таки Софроній.

Широко розчинилися двері, і через поріг пішли одна за одною всі четверо дівчат. Були надмірно схожі поміж себе, але він любив їх, любив їхні одного малюнку обличчя — схопився назустріч і запосміхався щиро.

— Так чудово співали, — сказала передня, — що ми не витримали. Навчіть нас цієї пісні.

— З охотою, дівчаточка, — сказав він, схиляючись у поклоні.

Одна з