Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

Скорик. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?

Олексий. Та не то що приглянулася, а ми вже бiльш пiвгоду з нею любимося, i побожилися, i заприсяглися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її силують за Стецька Кандзюбенка, так нам i свiт не змилився! Поможiть, будате ласковi! Не iдiть сватать за Стецька, а ходiм зо мною до Шкуратiв та поговорiте об менi. Ви таки свiту навидались; знаєте i хранцюзьке слово, i турецьке; зробiть так, щоб Уляну за мене вiддали i щоб не дали менi з журби пропасти, та щоб не загубили i її! Бачите, яка ходить!

Явление третье

Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика застыдилась и хочет воротиться.

Олексий. А iди, Улясю; а iди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мiй рiдний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику.)Ось розкажи йому, як ти мене любиш.

Уляна. Здiлайте милость, уступiтесь за мене, бiдную, нещасную! Хотять менi свiт зав’язати, хотять мене силою вiддати за Стецька, за того дурного…

Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францiю, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччинi — марушка, а у Рассєї — девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тєбя аддать за Стецька, кагда ти любиш маво племянника!..

Уляна. Ох, батечку! Як ясе ви оце вiдгадали, що я його люблю?

Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили таки па паходам, видали свєту, та дешто i знаем. Ну, так ти любиш єво?

Уляна (стыдливо). Менi стидно сказати! Адже ви знаєте?

Скорик. Ну, Алексiй тебя любiт?

Уляна (скоро). О! про його скажу: вiн мене любить так, що i сказати не можна, i каже, що краще мене нема нi меж селянами, нi меж городянами. Я б i про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тiльки матерi сказала, що люблю його дуже-дуже i що краще його i у всiм Харковi нема. А вам сього не скажу.

Скорик. Што ж матушка? Каково чорта вона ретирується-та?

Уляна. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селi не обiждали.

Скорик. Крепак? Та што ж за бiда? Вана не хадила по свєту, так нiчаво i не знаєт. А вот как я хадил па паходам, так видал, што i у Францiї, i у Туреччинi, i у Рассєї за памещиками крепакам житьйо доброе. Вот i Алексiєв барин доброй, честная душа! А што меня у салдати атдалi, так єта по нагаворкам прикажчика. Так што ж? Наслужил Богу i государю, пахадил па паходам, навидался свєту i у Францiї, i у Нiмєчинє, i у Рассєї, i у Туреччинє; та i стал чалавєком, та i горюшки мнє мало-ста.

Олексий. Постарайтеся ж i об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходiм до Шкуратки, та поговорiть, нехай не губить нас.

Уляна (поет).

Ой дядечку,

Голубчику,

Змилуйся надо мною!

Не дай менi,

Сиротинi,

У яму iти живою!

Як рибонька без водицi,

Так я, сердешна, б’юся!

За дурного за Кандзюбу

Силує матуся!

З Олексiєм розлучають,

Не дають пожити,

Лучче смерть я заподiю,

Коли не любити.

Ой дядечку,

Голубчику,

Не дай менi пропасти!

Прошу тебе,

Ратуй мене,

Защити вiд напасти!

Озьми своє ружжо страшне

Та стрельни в Уляну.

Ой, чим iти за нелюба,

Лучче лягти в яму.

Озьми свою шаблю гостру,

Зрубай мене разом!

Без милого Олексiя

Вмру одним я часом.

Ой дядечку,

Голубчику,

Прошу тебе,

Ратуй мене,

Не дай менi пропасти!

Скорик. Нет, сєво не магу сделать. Я присяжной чалавек, абещал Павлу Кандзюбє iтить за рушниками i довжон сдержать слово. Только вот што: на сватаньї впалавiну буду брехать i разхвалювать дурного Стецька, а так, з воєннаво артикулу, закину i усьо дело около пальця зверну; а завтра прийду та й буду атакувать стару Шкуратку; я знаю, у ней уся сила. А когда што не то, так ми i наговорною водицею попоштуєм, татчас сдасться i думкою налево кругом! (Поет.)

Уж недаром ми хадiлi,

Скрозь в паходах iзслєдiлi,

Знаю, знаю весь обряд,

Дело всьо зведу да лад.

Бул у нємцов на родинах

I у турков на хрестинах,

У французов бил дружком,

Там хадiл я с рушником.

От гадюки отчитаю,

Стару девку просватаю,

Лихоманку зашепчу

I злодiя проучу.

Все зроблю я, што вам нужно;

Ворожить тепер досужно.

Знаю, знаю весь обряд,

Дело всьо зведу на лад.

Олексий. I, вже, до завтрього! Лучче б сьогоднi! Пожалуста, дядюшка. (Уляне.)Адже мати дома?

Уляна. Нема! пiшла у рiзницi яловичини купувати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. I я ж кажу: лучче б сьогоднi, як паньматка вернеться, та й поговорили б, або, може, i вiдшептали б її вiд Стецька; а то як рушники подаю, то й побоїться вiдкидатись, щоб не платити Кандзюбi безчестя за наругательство.

Скорик. Вота, а я ж у вас на што? Сєводнi нiкак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу принiмал, щоб стоять i у словi, i у дєлi, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, насмотрим i на зорi i што кому присниться. Может-таки Осип Скорик што-небудь да знает-та. Уж он лi свєта не бачил? не учить єво. Разведьот беду i не такую. Потерпiть до завтрього. Авось!

Уляна. До завтрього? Може, мене завтра на столi побачите!

Олексий. Як тiльки здумаю, що Уляна чiпляє хустку оттому навiженому Стецьковi, то мене так трясця i трусить. (Стецько за кулисами поет.)О! бач, який iде!

Скорик. Жалко мнє вас, детушки! А по другой командє вот што: не только свету, што у вакне, я й сам думал, што только єго i есть, што у нас, а как пашол па усєм гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так i ви, не тужiть. Паiськай другой девки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час мєста дожидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (Уходит.)

Явление четвертое

Уляна, Олексий и Стецько поет и грызет орехи.

Стецько (поет без музыки).

Iшов Стецько льодом,

Свинка огородом;

Подай минi, моя мила,

Свою бiлу ручку!

Бач, де вона! А я собi сидiв, сидiв, аж спати захотiлося. I що робить, не знаю; чи iти додому, чи тут старостiв дожидатись? Нікого i спитатись. Мати повiялась кудись,