Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

– Роби, що вважаєш за потрібне…

Виміряв його Фротон, постукав, помацав і сказав:

– З дозволу вашої ясновельможності, я міг би відкрутити голову…

– З глузду ти з’їхав! Як же я лишуся без голови? А думати чим буду?

– Ет, то нічого, пане! Велемудрий розум вашої ясновельможності я вкладу в живіт – там місця вистачить…

Погодився Діоптрик, і Фротон спритна відкрутив йому голову, вклав півкулі кришталевого розуму в живіт, запаяв усе, заклепав, одержав п’ять дукатів, і прислужник випровадив його з покоїв. Одначе, виходячи, побачив Фротон в одній з кімнат Діоптрикову дочку Аурентину, всю в сріблі й золоті, і її стрункий стан, що дзвенів, мов дзвіночок, при кожному її кроці, видався йому прекраснішим за все, що він досі бачив.

Вернувся бідолаха додому, де чекала на нього дружина з ломом у руках, і одразу ж страшний гуркіт прокотився по вулиці, і сусіди казали: «Ого! Та відьма, Фротониха, знову чоловікові боки ламає!»

А Діоптрик, вельми радий з досягнутого, подався в палац. Здивувався трохи король, побачивши міністра без голови, але той одразу пояснив, що така нова мода. Амассид же злякався, бо вся його підступність звелася нанівець, і, тільки‑но він опинивсь у себе вдома, одразу ж учинив так само, як його супротивник.

Відтоді розгорілося між ними суперництво в зменшенні; відгвинчували вони собі плавці, зябра, металічні карки, так що за тиждень обидва вже могли не згинаючись проходити під столом.

Але й решта двоє міністрів добре знали, що тільки найменших обдаровуватиме любов’ю майбутній король, і хоч‑не‑хоч теж почали зменшуватись. Врешті дійшло до того, що не було вже чого відгвинчувати. Діоптрик у відчаї послав тоді прислужника, щоб той привів Фротона.

Здивувався Фротон, поставши перед магнатом, бо й так уже небагато від цього вельможі лишилось, а він уперто вимагав, щоб його іще зменшили!

– Ваша вельможність, – сказав ремісник, чухаючи потилицю, – гадаю, що є лише один вихід. З дозволу вашої вельможності, вигвинчу я ваш мозок…

– Ні, ти збожеволів! – обурився Діоптрик.

Але Фротон пояснив:

– Мозок цей ми сховаємо у палаці, в якомусь надійному місці, наприклад, у цій ось шафі, а у вашої вельможності всередині буде лише маленький приймачик і мікрофончик; завдяки цьому ваша вельможність буде електромагнетично з’єднана зі своїм розумом…

– Розумію! – сказав Діоптрик, якому сподобався задум. – Давай роби, що треба!

Витягнув у нього Фротон мозок, вклав до шухлядки шафи, замкнув шухлядку на ключик, ключика дав Діоптрикові, а в живіт йому вставив маленький приймачик і мікрофончик.

Тепер Діоптрик став таким маленьким, що його майже й не видно було. Побачивши таке зменшення, три його суперники затремтіли, здивувався король, але нічого не сказав. Міногар, Амассид і Філонавт почали тепер вдаватися до найвідчайдушніших засобів. Танули вони на очах з дня на день і невдовзі вчинили так само, як Діоптрик: поховали свої мозки хто куди – у письмовий стіл, під ліжко, а самі стали хвостатими блискучими баночками з двома‑трьома орденами майже такими завбільшки, як вони самі.

І знову послав Діоптрик прислужників по Фротона; а коли той з’явився, вельможа заволав:

– Ти мусиш щось зробити! Неодмінно… Треба далі зменшитись, за всяку ціну, а то біда буде!

– Ваша вельможність, – відповів ремісник, низько вклоняючись вельможі, якого ледь видно було між бильцями і спинкою крісла, – це неймовірно важко, я не знаю, чи це взагалі можливо…

– Дарма! Роби, що я тобі кажу! Мусиш! Якщо тобі вдасться зменшити мене так, щоб я досягнув мінімальної величини й ніхто не міг мене випередити, – я виконаю будь‑яке твоє бажання!

– Якщо ваша вельможність присягнеться своїм дворянським словом, що так і буде, я постараюся зробити все, що мені під силу… – відповів Фротон, у якого раптом прояснилось у голові, а в груди начебто хтось налив найщирішого золота, бо він уже багато днів не міг думати ні про що інше, як про оздоблену золотом Аурентину й про кришталеві дзвіночки, які нібито таїлися в її грудях.

Поклявся йому Діоптрик. Узяв тоді Фротон останні три ордени, які обтяжували крихітні груди великого програміста, зробив із них трикутну коробочку, вклав усередину апаратик завбільшки з монету, обв’язав усе золотою дротинкою, припаяв ззаду золоту платівку, вирізав з неї подобу хвостика й сказав:

– Готово, ваша вельможність! Кожен, побачивши ці високі нагороди, одразу ж упізнає вашу персону; завдяки цій платівочці ваша вельможність зможе плавати… апаратик забезпечить зв’язок із захованим у шафі розумом…

Зрадів Діоптрик.

– Чого хочеш вимагай, кажи, все одержиш!

– Прошу віддати мені за дружину дочку вашої вельможності, золотом оздоблену Аурентину!

Страшенно розгнівався Діоптрик і, плаваючи навколо голови Фротона, видзвонюючи орденами, обізвав його зухвалим негідником, голодранцем, мерзотником, а потім наказав виштовхати його з покоїв. А сам у підводному човні негайно поплив до короля.

Побачили Міногар, Амассид і Філонавт Діоптрика в новому вигляді, – а впізнали вони його лише за чудовими орденами, з яких він тепер складався, якщо не вважати хвостика, – і страшенно розгнівались. Як мужі, обізнані в електронних справах, вони збагнули, що важко піти далі в персональному зменшенні, а вже завтра святкуватимуть урочисте народження королевича і їм не можна втрачати ні хвилини.

І вмовились Амассид з Філонавтом, що, коли Діоптрик вертатиметься в свій палац, вони нападуть на нього, викрадуть і сховають, що буде неважко, бо ніхто й не помітить зникнення такої маленької істоти.

Як вирішили, так і зробили. Амассид приготував стару бляшанку й причаївся за кораловим рифом, повз який пропливав човен Діоптрика; коли ж човен наблизився, Амассидові слуги, замаскувавшись, заступили йому дорогу, і, перш ніж Діоптрикові лакеї підняли плавці для оборони, їхнього хазяїна вже накрили бляшанкою й викрали. Амассид негайно закрив бляшанку покришкою, щоб великий програміст не міг вибратися на волю, і, страшно над ним знущаючись і насміхаючись, швиденько вернувся додому.

Там, одначе, він подумав, що йому не слід тримати в’язня в себе, і тієї ж миті почув з вулиці крик: «Голови паяю! Животи, хвости, карки лагоджу, полірую!» Зрадів Амассид, наказав покликати ремісника – а то був Фротон, – і звелів йому герметично запаяти бляшанку, а коли Фротон зробив це, він дав йому золоту монету й сказав:

– Слухай‑но, ти… У цій бляшанці сидить металевий скорпіон, якого спіймали в підвалах мого палацу. Візьми його й викинь за містом, – там, де велике сміттєзвалище, знаєш? А для певності завали бляшанку камінням як слід, щоб скорпіон, чого доброго, не виліз. І, заради Великої Матриці, не відкривай цієї бляшанки, інакше загинеш, не зійшовши з місця!

– Зроблю, як велиш, пане! – сказав Фротон, узяв