Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

Я розпрасував цигарку пальцями, скільки давалося, при цьому кінець цигарки луснув, і я його відщипнув, ледве Не порвавши усієї цигарки, і наблизив обличчя до молодиків за вогнем.

Здасться, чай, який я розлив у Дома, проходив десь по – сусідству з цигаркою, бо вона трохи відсиріла, і я аж упрів, розпалюючи її, наче мене примусили викопати траншею. Я раптом усім тілом відчув, як витратив на розпалювання цигарки стільки енергії, що мене зараз втома валила на брук.

Я й справді не годен стояти, ствердив я собі, вже сідаючи на край вузького тротуару просто перед гуртом, аби не повалитися пластом.

Молодики переморгнулися, мовляв, ну ж і хильнув; і котрийсь з них заходився оповідати стару анекдоту про п’яниць і про Ліворно, однак торкнувшися бруку, я зовсім збайдужів до того, що про мене думали й розповідали. У цю хвилину навіть поява моєї дружини чи прилюдне викриття історії з моїм відвідувачем не зворушило б мене.

– Ми в Ліворно були?

– Були.

– Вино пили?

– Пили.

– А де ж він?

– Хто він?

– Ну, ми в Ліворно були?

– Були…

Як добре, що я сидів. Головне – мене ніхто не чіпав, їх голоси висіли на півтора метра над моєю головою десь у зовсім іншій площині, герметично відмежованій від простору, де я перебував. Я сидів у колодязі. Мене не можна було досягти, і перед моїм обличчям здіймалися тільки їхні ноги, крізь які подекуди просочувалося світло вуличного ліхтаря. Цілий ліс ніг. Суцільне цвинтарище з пам’ятниками, колонади за колонадами, худі, куці і довгі, ноги-нахаби і ноги-простокваші в розтоптаних апокаліптичних черевиках. Людям перепало рішуче забагато ніг, переконався я. Угорі їх самих – обмаль, а внизу від ніг – не проглянути.

Я механічно перерахував кущі ніг і зразу ж встановив, що однієї ноги забагато. Вона явно потрапила в гурт помилково. Здається, вона взагалі не мала власника й існувала сама собі. Це виявилося настільки очевидне, що я поспішив перерахувати ще раз. Тільки тепер додалося ще три зайві ноги, і, хоч як я старався, ніяк не виходило парно, попри те, що ніхто серед гурту нібито не належав до калік.

Спочатку я нарахував сімнадцять, потім тринадцять, тоді п’ятнадцять, і на цей раз мені впало в око: багато ніг належать своїм власникам помилково, і, властиво, саме ця невідповідність і збиває мене з рахунку. Бо чого, наприклад, під сімнадцятирічним юнаком опинилися ноги виразно літнього службовця, і то агента страхувального товариства?

Я добре знав цей ґатунок ніг ще зі студентських часів, коли тимчасово жив у підвальному помешканні мого приятеля з вікнами на рівні тротуару навпроти страхувального агентства. Не ноги, а кілки. Мені, звичайно, не шкода йому – ніг, навіть якщо це ноги страхувального аґента, можливо, навіть цікаво ходити – на таких ногах, хоч як же самим ногам, як вони чулися? Коли поруч під плюгавеньким літнім чоловічком, найстаршим з гурту, красувалося справжнє видовище? Під ним похитувалися ноги, наче щойно зняті з п’єдесталю. Таким ногам стояти б під торсом Олександра Македонського, уявного, бо справжній був малий і миршавий, а не під тільцем, яке утрималося б і на двох нитках.

Я навіть відвів очі набік і пошукав з пам’яті поблизу пам’ятника, аби порівняти, оскільки поглядом не давалося відсунути від лиця зборище ніг на іншу вулицю, хоч я і так пригадував, що пам’ятники не в цьому районі.

Цікаво, чи власник відчував неприналежність до нього ніг? Що, коли він… Проте я не встиг продумати до кінця, бо всі ноги перешикувалися, і на перший плян вийшли розхлябані, кривувато-добродушні, широчезні в стопах ножища-черепахи, близнюки тих черепах, на яких тримається всесвіт. З такими стопами напевно світ сприймався – по-інакшому, без сумніву, докладніше, ніж на ногах звичайного об’єму.

Несподівано, імовірно від того, що мені здалося, ніби я закуняв, я кинув недо-палок і спробував підвестися, хоч мене зовсім не спокушало ні йти розшукувати нову адресу, куди навідувався мій відвідувач, ні додому, ні навіть рухатися з місця. Мені годі збагнути, чого я взагалі заворушився, бож мені нічого не хотілося.

– Ви не тутешній, чи не так? Допомогти вам?

– Ні, дякую, я не настільки слабий.

Я зіп’явся на ноги і зразу ж пошкодував, пощо мене Підхопило, адже мене ніхто не гнав у шию, однак сідати назад вже не випадало, бо то ж вийде, ніби я й справді не втримаю Рівноваги.

Тепер на рівні моєї голови говорили, і я аж покліпав повіками, так залящали в першу мить їх голоси. Які в них горлянки, подумав я. Вони наче не вимовляють слова, а перекидаються баранячими стегнами.

– Я знаю усіх, хто відвідує цей будинок, а вас бачу вперше, – знову сказав власник ніг з космогонічними стопами, змусивши мене глянути йому в перенісся. Він мав бездоганно правильні окремі риси обличчя, розтикані якось не на своїх місцях. Ніби Творець задумав створити на дозвіллі ідеально вродливу голову, а потім втратив інтерес до свого твору, чи Його кудись спішно відкликали, і Він повстромляв ніс, очі, рот куди попало, аби швидше.

– Я вас слухаю, – озвалося перенісся.

– Пробачте, я… Я шукаю тут… одного мого клієнта, – знітився я, чуючи, як мене вже ловлять на чомусь дуже поганому і я знову хвилююся. – Я антиквар … Я вам зараз поясню …

– Слухай Цімо, – відрізав мене від співбесідника пшеничний молодик з підфарбованими чорними вусиками й крутими плечима, якими він штовхнув мене, від чого я похитнувся, не знаходячи, як його напоумити, аби він цього не робив. – Я більше не чекаю на цю худобину, Хому прекрасного. Нехай його хтось гукне абощо. Скільки ще стовбичити? Яке свинство з його боку! Він, шкура, напевно щось мудрує. Скільки це триватиме, день, два? Або ми йдемо, або ні. Якби я довідався про це раніше, я вибрав би собі інше товариство. Пащо мені гецкатися?

– Незрівнянний, дорогий Козютку-Млодютку, – затуркотів Ціма, – що ти робиш? Ти хвилюєшся? Пощади себе. Не забувай: люди твоєї тілобудови від переживань грубшають, а повнота, якщо вірити статистиці, – а хто їй у наш час не вірить? – вкорочує, поперше, віку. Подруге: жінки не люблять грубасів, стара істина, як світ. Отже зроби з цього висновок і чекай Хому смиренно, як і ми