Читати книгу - "Сад забутих плодів"

Церковний сторож за вівтарем стежив, щоб яка тварина не пішла геть від сутани Святого Антонія.

Якось, такої саме ночі, одна курка почала дибати церквою, а вранці сторож перед усіма винуватив її в негідній поведінці.

Священик, який роздавав вірянам благословенних тваринок, що їм судилося дожити до глибокої старості, бо тепер вони приносили своїм власникам щастя, не знав, що робити з неслухняною куркою, якої ніхто не хотів брати.

Сутеніло, і повітряні кульки здувалися над дитячими голівками, урешті-решт, священик віддав неслухняну курку біднякові, який узяв її під пахву й пішов, щоб негайно з'їсти.

Коли приходить жовтень, Святий Антоній слухає, як із глухуватим стукотом падають на церковні плити горіхи, а тоді з тріском розщеплюються.

Уночі дикі тварини все з'їдають, а потім чухають спини об церковні мури, таким чином висловлюючи подяку святому.

Черничий сад

Після зсуву тисяча дев'ятисотого року монастир черниць, які дали обітницю ні з ким не спілкуватися, увесь пішов тріщинами й поступово звалився.

На пагорбі від нього не лишилося навіть цвяхів. Тільки рожеві цеглини видніються в траві, позначаючи, де були підвалини.

Натомість зберігся сад, що його раніше приховували мури монастирської огорожі. Сад, у який черниці виходили, аби подихати свіжим повітрям і помилуватися на тремтіння бджолиних гузок над чашечками квітів чи на тріпотіння крил метелика над стокротками.

Живоплоти з зеленим листям, розцвічені гілочками троянд, теракотові горщики з геранню, кущі дроку, деревця бузку й усі польові квіти донині буяють у тому саду, а гравієві стежки досі не поросли травою.

Одного разу сюди навідався керівник сільського оркестру, і йому подумалося, що ластівки на електричних дротах, які досі тягнуться через занедбаний сад, подібні до музичних нот, написаних на небі. Він почав співати музику, що бачив перед собою, і то були священні гімни.

Нині мало хто приходить, щоб оглянути сад, але іноді, вечорами, чути, як дихає листя.

Зі збірки

~ Куревій ~

Куревій

У Долині Кратерів раз чи два на сто років буває вітер, що його називають Куревієм. Він піднімається з глибин землі сухими кратерами і впродовж трьох днів, мов шорстким котячим язиком, лиже будинки й обличчя тамтешніх мешканців. А тоді кожне втрачає пам'ять, і діти не впізнають батьків, дружини — чоловіків, наречені — наречених, батьки — дітей, і все опановує хаос нових почуттів.

Потім вітер стихає, кратери втягують його назад, і помалу все стає як перше, і ніхто не пам'ятає, що відбувалося впродовж трьох днів Куревію.

Чорне дерево

В Узбекистані, де червоні й білі скелі громадяться горами над долиною садів, яка межує з пустелею, люди прохають див, чіпляючи стрічечки тканини на гілки священних дерев та кущі тамариксу по берегах невеликого озерця в пустелі оддалік Самарканда. Є жінки, що виконують цей покутний ритуал, аби народити сина, і день за днем приходять у ту місцину, повну скорпіонів, причаєних часом у тіні поодиноких великих каменів або запорошених чагарників. Люди приходять до святих дерев по здоров'я для родича, що в небезпеці, або, можливо, по якусь іншу, таємну милість. Досить почепити на одну з численних галузок свою персональну стрічку і трішки постояти там знічев'я. Трапляються дні, коли ті дерева закосичені стрічками так густо, що здається, мовби вони в цвіту — надто в роки воєн і пошестей.

Найулюбленішим деревом є великий карагач[9]. Цілорічно без листя, яке зривають, аби звільнити місце для своїх стрічечок спраглі благодаті руки, дерево стоїть у кількаметровій ущелині між двома горами, що відділяють пустелю від абрикосових садів. Одна гора червона, інша біла. Щовечора народжений у пустелі вітер усмоктується крізь ту горловину ще теплим листям абрикосів і жовтими від сонця плодами.

Паломники, що приходять прохати милостей, записують свої бажання на клаптику тканини і прив'язують його до гілки великого карагача. Тому коли вночі вітер шарпає тасьми, то написані на них слова дивним чином обертаються на звуки, що розносяться за кілометри: якщо їх почує той, хто написав, це означає, що його бажання прийняте.

Хатам-ака, прибувши до священного дерева з групою паломників, теж написав на клаптику тканини, якого він хоче дива. То була нерозбірлива базгранина, бо старий був неписьменним. Оскільки жінки й молодь із того гурту радилися між собою, вони побачили, що Хатам-ака понаписував незрозумілі знаки, і запитали старого, чи йому не треба допомогти. Але той відмовився й сів на килим, який розстелив собі окремо від усіх. Якась старенька поцікавилася в нього, що він написав. Але той нічого не відповів, а все сидів і дивився на дерево. Потім підняв із землі свої нехитрі пожитки, склав їх у торбу й пішов геть, загорнувшись у білуватий чапан[10], перехоплений на поясі урама-білбаком[11].

Упродовж двох ночей заледве повівав тихенький легіт — принесені ним слова розчинялися в повітрі долини. Змішуючись, ті слова передавали зміст усіх записочок потроху. Тож думки в тому клубку звуків були геть переплутані. Аж на третю ніч знявся такий навальний буревій, що бавовняні прапорці на гілках карагача виляскували, мов бичі, просто в бік садів. Слова сипонули за вітром, наче горіхи. Вони долітали в долину цілком виразно, і люди поставали у вікнах, аби почути бажання інших, а головне — власні, перетворені мовою вітру. Тієї ночі й погоничі верблюдів, і вівчарі почули в себе над головою високо в буремному небі всі оті побажання про дива з бавовняних клаптиків. Кожне слово мало голос того, ким було написане. Чувся також голос старого, посилений вітром. Він казав, що втомився від життя й хоче померти. Ось про що просили його карлючки. Відтак чимало людей повиходили з глинобитних будинків і дворів, де вони раніше лежали, скулившись на сопах[12], і пішли шукати старого. Вони знайшли його мертвим. Старий усміхався.

Будильник

Бідний араб-купець виставляв на запилюженому килимі будильник — єдиний крам, що він мав на продаж. Упродовж останніх днів торговець зауважив, що якась літня жінка придивляється до його будильника. А сам купець був із того племені бедуїнів, що подорожують куди вітер дме.

— Хочеш купити? — запитав він її якогось дня.

— Скільки коштує?

— Недорого. Але я не знаю, чи продам. Якщо його позбудуся, не матиму більше роботи.

— То навіщо виставив його на