Читати книгу - "Маленькі чоловіки"

Дейзі почула цей звук, але було пізно: залетівши на свою кухню, вона побачила тільки порожнє блюдо й кінчик жовтого хвоста, що стирчав з-під ліжка. Не промовивши й слова, кухарка схопила злодія за хвіст, витягла на світ божий й так почала трясти, що в бідолахи заплескали вуха. Потім вона вигнала його з будинку, й бідний Кіт провів весь вечір в сараї на ящику з вугіллям – у повній самоті.

Дещо заспокоєна співчуттям Демі, Дейзі замісила нове тісто й спекла вдвічі більше пампушок, які вийшли ще кращими. Дві з них вона відправила дядькові Фрицу, який передав їй, що ніколи в житті не їв таких смачних пампушок. І всі хлопчики, що сиділи за столом, позаздрили Демі, якого пригощала Дейзі.

У близнят вийшла справді чудова вечеря. Кришка з чайника впала на підлогу всього тричі, глечик з молоком перекинувся тільки один раз, а скибочки хліба з маслом чудово пахли біфштексом, бо смажилися на тій самій пательні. Демі забув про свою філософію й наминав пампушки, як голодний жебрак, Дейзі мріяла про нові розкішні бенкети, а ляльки дивилися на них в усі очі й люб’язно усміхалися.

– Ну що ж, мої милі, весело вам було? – запитала тітка Джо, входячи в кімнату з Тедді на руках.

– Дуже весело. Я скоро прийду знову, – виразно повідомив Демі.

– А чи не занадто багато ти з’їв, мій хлопчику?

– Ні, тільки з десяток пампушок, і всі дуже маленькі, – заперечив Демі.

– Йому не зашкодить – адже вони були такі смачні! – сказала Дейзі з такою кумедною сумішшю материнської ніжності й гордості господарочки, що тітка Джо з усмішкою завважила:

– Ну, як я бачу, нова гра має успіх.

– Мені вона дуже подобається, – сказав Демі, ніби вся справа була в його схваленні.

– Це найкраща гра у світі! – вигукнула Дейзі. – Мені хотілося б, щоб у всіх були такі чудові кухні, як моя, – додала вона, ніжно дивлячись на плиту.

– Але ця гра ще не має назви, – серйозно сказав Демі, присьорбуючи сироп.

– Вона має назву.

– Так? Має? – здивовано запитали хором близнюки.

– Гадаю, її треба назвати «Форми для пиріжків», – сказала тітка Джо й пішла, цілком задоволена своєю вигадкою.

VI. Клеймо пожежі

– Можна мені увійти й поговорити з вами, пані Баер? Сталася дуже важлива річ, – сказав Нет, просунувши голову в кімнату Джо.

Вже п’ята голова просовувалася до неї протягом останньої пів години, але вона до цього звикла.

– Що трапилося, синку?

Нет увійшов, щільно зачинив за собою двері й сказав гаряче й тривожно:

– Прийшов Ден.

– Який Ден?

– Це хлопчик, з яким я був знайомий, коли ходив вулицями, граючи на скрипці. Він продавав газети й був дуже добрий до мене. Я зустрів його на днях у місті, розповів, як добре у вас, і він прийшов.

– Несподіваний візит!

– Це не візит. Він хоче залишитися тут, якщо ви йому дозволите, – спокійно мовив Нет.

– Але я, щиро кажучи, не знаю, чи зможемо ми залишити його, – з сумнівом промовила пані Баер, вражена такою несподіваною пропозицією.

– Не знаєте? – запитав Нет, сумно й тривожно дивлячись на неї. – А я гадав, що ви любите, щоб до вас приходили бідні хлопчики й жили тут, і що ви будете так само добрі до Дена, як були до мене.

– Так, я люблю допомагати бідним хлопчикам, але маю хоч щось про них знати. Бідних дітей багато, тож мені доводиться вибирати. Я не можу взяти до себе всіх, хоч і дуже хотіла б…

– Я покликав Дена, сподіваючись, що він вам сподобається. Але якщо для нього немає місця, він може піти, – сумно сказав Нет.

Пані Баер було приємно чути впевненість Нета в її готовності дати притулок його приятелю, тому в неї не вистачило духу відмовити йому.

– Розкажи мені про Дена, – попросила вона.

– Я знаю тільки, що в нього немає рідних. Він бідний і був добрий до мене. Ось і мені захотілося зробити йому приємне.

– Ці причини поважні, – сказала пані Баер, від щирого серця бажаючи виконати прохання Нета. – Але в будинку, їй-богу, немає жодного вільного містечка, і я не знаю, куди помістити твого друга.

– Він може спати на моєму ліжку, – з жаром відгукнувся Нет, – а я спатиму в сараї. Зараз тепло, а я, коли жив із татом, звик ночувати, де доведеться.

– Приведи до мене свого друга, Нете, – ласкаво сказала пані Баер, поклавши руку на плече хлопчика. – Спробую знайти йому місце, не позбавляючи тебе твого ліжка.

Нет стрімголов вилетів з кімнати й за хвилину повернувся в супроводі не надто симпатичного, похмурого хлопчика, який, важко ступаючи, зупинився посеред кімнати й зухвало почав роззиратися довкруж. «Не можу сказати, що він мені сподобався», – подумала пані Баер, глянувши на новачка.

– Це Ден, – сказав Нет, представляючи гостя з таким виглядом, ніби був впевнений, що пані Баер надзвичайно приємно познайомитися з ним.

– Нет сказав, що тобі хотілося б залишитися тут і жити з нами? – дружньо запитала пані Баер.

– Так, – коротко відповів Ден.

– У тебе немає нікого, хто міг би подбати про тебе?

– Ні.

– Скажи: «Ні, мем», – шепнув йому Нет.

– Не хочу, – пробурчав Ден.

– Скільки тобі років?

– Скоро чотирнадцять.

– Ти виглядаєш старше. Що вмієш робити?

– Майже все.

– Якщо ти залишишся тут, то тобі доведеться так само, як іншим, не тільки гратися, а й учитися, й працювати. Погоджуєшся на таке?

– Можна спробувати.

– Добре. Тоді побудь у нас кілька днів, подивимося, як ми порозуміємося. Візьми друга з собою, Нете, й попіклуйся про нього, поки пан Баер не повернеться додому. Тоді ми все обговоримо, – сказала Джо, відчуваючи, що їй буде важко зійтися з цим хлопчиком, який, спрямувавши на неї великі чорні очі, дивився сміливо й недовірливо, зовсім не по-дитячому.

– Ходімо, Нете, – сказав він і, так само важко ступаючи, вийшов з кімнати.

– Дякую вам, пані Баер, – сказав дещо зніяковілий Нет, бо одразу відчув різницю між тим, як зустріли його самого й Дена.

– Хлопчики граються в цирк на току, – сказав Нет, спускаючись з Деном широкими східцями. – Хочеш піти до них?

– Вони великі? – запитав той.

– Ні, великі пішли на риболовлю.

– Ну добре, все одно йдемо, – погодився Ден.

Нет привів його на тік і представив компанії, яка зібралася там. Велике коло було встелено сіном. Посередині стояв Демі з бичем, а Томмі, сидячи