Читати книгу - "Деміан"

Мені було байдуже, що з мене колись вийде. Дивним, не дуже пристойним способом, марнуючи час у шинках і вихваляючи себе, я вів суперечку зі світом — то була форма мого протесту. При цьому я втрачав себе, і часом справа уявлялася мені так: якщо світові непотрібні такі люди, як я, якщо у ньому для них не знаходиться кращого місця, жодних вищих завдань, — що ж, отже, такі, як я, приречені. Тож нехай світ нарікає сам на себе.

Різдвяні вакації того року були доволі безрадісними. Моя мати злякалася при зустрічі зі мною. Я ще більше виріс, моє змарніле обличчя було сірим, спустошеним, млявим, повіки були запалені. Вуса, що пробивалися над губою, окуляри, які я віднедавна носив, зробили мене для неї ще більш зчужілим. Сестри відсахнулися від мене, перешіптуючись по кутках. Усе виглядало невтішно. Невтішною і гіркою була розмова з батьком у його кабінеті, нестерпними були відвідини родичів, невтішним виявився передовсім Святвечір. Скільки я себе пам’ятаю, у нашому будинку то був великий день, вечір урочистості і подяки, зміцнення спорідненості між батьками і мною. Цього разу все тільки пригнічувало й бентежило. Батько, як завжди, читав з Євангелія про «пастухів, що тримали нічну варту при стаді своєму», але голос його звучав похмуро, обличчя здавалося старим і змарнілим, сестри, як завжди, нетерпляче стояли біля столу з подарунками, а мати була сумна, і для мене все це було однаково неприємним і недоречним — подарунки і привітання, Євангеліє і ялинка. Пахли медівники, випромінюючи густі хмари недавніх, ще солодких спогадів. Духмяно пахла ялинка, нагадуючи про речі, яких уже не існувало. Я просто не міг дочекатися кінця цього вечора і різдвяних свят.

Так тривало всю зиму. Невдовзі я отримав настійне попередження від педагогічної ради із погрозою про відрахування. Залишилося вже недовго чекати. Ну то й нехай…

Особливо я досадував на Макса Деміана. Увесь цей період я його не бачив. Я двічі написав йому на початку свого навчання в Шт, однак відповіді не отримав; тому я на вакаціях і не навідувався до нього.

У тому самому парку, де я восени зустрів Альфонса Бека, тепер, на початку весни, коли ледь-ледь зазеленів колючий живопліт, мою увагу привернула одна дівчина. Я гуляв, самотній, сповнений тоскних думок і турбот, бо здоров’я моє погіршилося. Крім того, я відчував постійну матеріальну скруту. Заборгувавши приятелям, я вигадував усілякі причини, аби хоч щось отримати з дому, а в кількох крамницях у мене вже назбиралися несплачені рахунки за цигарки та інші подібні речі. Не те щоб ці турботи мене поглинали — коли моє перебування тут невдовзі закінчиться, я або втоплюся, або потраплю до виправного закладу, — отож ці дрібниці вже не матимуть жодного значення. Але я поки що постійно стикався з такими неприємностями і потерпав від цього.

Того весняного дня в парку мені зустрілася юна панянка, яка мене дуже привабила. Висока на зріст, струнка, елегантна, з розумним зосередженим обличчям, вона мені одразу сподобалася (це був мій улюблений тип) і розбурхала мою уяву. Вона була навряд чи набагато старшою за мене, але трималася впевнено і зграбно — вже майже цілковито сформована панна, проте з якоюсь бешкетливою пустотливістю в погляді, що мені вельми сподобалося.

Я ще ніколи не наближався до дівчини, яка мені подобалася, не вдалося цього здійснити й зараз. Але теперішнє враження було значно глибшим від усіх попередніх, і вплив майбутньої закоханості на моє життя був величезний.

Несподівано переді мною постав образ — величний, піднесений — либонь, не було у мене сильнішого прагнення, ніж благоговіти і поклонятися йому. Я нарік його Беатріче (хоч я й не читав Дайте, проте знав про неї з однієї англійської картини, репродукцію якої зберігав у себе). То була дорафаелівська дівоча постать — довгорука, довгонога, струнка, з вузьким довгастим, одухотвореним обличчям. Моя юна красуня не надто скидалася на неї, хоча теж була стрункою, з хлоп’ячими формами, які мені подобалися, і з якоюсь одухотвореністю, окриленістю в порухах.

Я не перекинувся з Беатріче жодним словом. Проте вона тоді дуже вплинула на мене. Вона явила мені свій образ, відкрила святилище, я відчув себе прочанином у храмі. Ніби й не було всіх моїх пиятик і нічних походеньок. Я знову прилучився до самотності, почав багато читати, полюбив прогулянки.

Раптове відродження викликало чимало кпинів. Але тепер я міг щось любити, чомусь поклонитися, у мене знову був ідеал, життя знову наповнилося передчуттями і строкато-таємничими сутінками — це робило мене нечутливим до земної суєти. Я знову повернувся до себе додому, хоча лише рабом і прислужником обожнюваного образу.

Про той період я не можу згадувати без зворушливості. Я знову щиро прагнув вибудувати з руїн збанкрутованого життя якийсь «світлий обрій», жив одним-єдиним бажанням позбутися темного і злого в собі й повністю перебувати у світлому, стоячи навколішки перед божницею. Цей теперішній «осяйний світ» все ж був якоюсь мірою створений мною самим, то вже не була втеча до матері, до безвідповідального прикриття і захищеності — це було нове, вигадане і затребуване мною самим служіння, з відповідальністю і самодисципліною. Сексуальне жадання, від якого я потерпав і від якого постійно тікав, мало перетворитися в цьому священному вогні на дух і благоговіння. Уже не повинно було існувати нічого темного, потворного — жодних нічних марень, калатання серця перед сороміцькими картинками, сласного підслуховування біля заборонених воріт — жодної хтивості. Натомість я спорудив собі вівтар з образом Беатріче, і, присвятивши їй себе, я присвятив себе й Богові. Ту частину життя, яку відібрали у мене темні сили, я приніс у жертву світлим. Не насолода була моєю метою, а чистота, не вдоволення, а краса і духовність.

Цей культ Беатріче цілковито змінив моє життя. Ще вчора — рано дозрілий цинік, нині я був прислужником у храмі, який поставив перед собою мету стати святим. Я не тільки покинув огидне життя, до якого звик, а й намагався змінити все, внести в усе чистоту, благородство і гідність, прагнув до цього в їжі та напоях, у