Читати книгу - "Знищення"

Топограф схрестила руки на грудях:

— Ти справді цього не розумієш? Місію завершено.

Чи боялася вона? Чи я їй просто так не подобалася, що вона не могла погодитися? Яка б не була причина, її спротив сердив мене, як і зверхній вираз обличчя. В якусь мить я зробила те, про що тепер шкодую. Я сказала:

— Немає жодного зиску від ризику іти до вежі просто зараз.

Я гадала, що добре вдала інтонації психолога в одному з її гіпнотичних сигналів, але обличчя топографа здригнулося, наче вона на мить втратила орієнтацію. Коли воно прояснилося, його вираз свідчив: вона зрозуміла, що я спробувала зробити. Це було навіть не здивування, я щойно підтвердила той образ, який вона поволі формувала про мене. А я зрозуміла, що гіпнотичні сигнали працюють тільки з голосу психолога.

— Ти зробиш усе, щоб домогтися свого, правда ж? — сказала топограф, але непереборним фактом було те, що вона тримала автомат. Що за зброю мала я? І я сказала собі, що не бажаю, щоб смерть антрополога стала марною, тому й вибрала такий спосіб дій.

Коли ж я промовчала, вона зітхнула і втомлено сказала:

— Знаєш, я врешті збагнула це, проявляючи ці безглузді фотографії. Те, що мене найбільше непокоїть. Це не створіння в тунелі, не те, як ти поводишся і не те, що зробила психолог. Це автомат, який я тримаю. Цей бісів автомат. Я його розібрала, щоб почистити і виявила, що його так-сяк зляпали з деталей тридцятирічної давності. Ми не принесли з собою нічого сучасного. Ні одягу, ні взуття. Тільки старий мотлох. Уживаний непотріб. Увесь цей час ми жили в минулому. В чомусь на кшталт реконструкції. Але чому? Ти ж навіть не знаєш чому.

Вона насмішкувато пирхнула.

Це була найдовша її промова до мене. Я хотіла сказати, що це відкриття доволі посереднього рівня несподіваності в ієрархії наших відкриттів останніх днів. Але промовчала. Все, що мені лишалося — дипломатично промовчати.

— Ти побудеш тут, поки я повернуся? — спитала я.

Це було дуже важливе запитання, і мені не сподобалися ні тон відповіді, ні її швидкість.

— Як забажаєш.

— Не кажи того, чого не зможеш зробити, — попросила я. Я давно припинила вірити в обіцянки. В біологічні закони — так. У чинники довкілля — так. В обіцянки — ні.

— Замовкни, — сказала вона.

На цьому ми й розійшлися — вона лишилася сидіти на хисткому стільці з автоматом в руках, а я вирушила досліджувати джерело світла, яке побачила минулої ночі. У мене був наплічник із їжею і питвом, два пістолети, обладнання для збору зразків і один із мікроскопів. Чомусь я почувалася безпечніше, узявши мікроскоп із собою. Якась частинка мене, хоч як я умовляла топографа піти зі мною, раділа можливості досліджувати на самоті, бути незалежною від когось або за когось переживати.

Я кілька разів озирнулася, поки стежка не звернула вбік, а топограф усе ще сиділа, втупившись у мене, як відображення у кривому дзеркалі тієї мене, що існувала ще кілька днів тому.

3. ЖЕРТВУВАННЯ

Мене обійняв дивний настрій, коли я ішла самотою в мовчанні, проминаючи останні сосни і корені водних кипарисів, що стриміли над чорною водою, сірий мох, що вкрив усе довкола. Це відчувалося так, наче я йшла лісом, а в моїх вухах відлунила потужна й велична арія. Все було насичене відчуттям, купалося в ньому, і я більше не була біологом, я стала гребнем хвилі, що накочується і накочується на берег, але ніколи не розіб’ється. Я зовсім іншими очима подивилася на нюанси перехідних екосистем боліт, солончакових низин. Стежка перетворилася на вал, праворуч тяглися мутні від одноклітинних водоростей озера, ліворуч відходив канал. Нерівні протоки лабіринтом зміїлися серед очеретяного лісу на березі каналу, й острівці, оази із покручених вітром дерев виникали на певній відстані, як раптові відкриття. Скулені й почорнілі стовбури цих дерев вражали на тлі безкрайніх мерехтливих золотисто-коричневих очеретів. Дивне освітлення над цим ареалом, його непорушність, відчуття вичікування, привели мене в піднесений стан.

Утім, маяк стояв, а перед ним, як мені було відомо, лежали залишки селища, також позначені на карті. Переді мною простягалася стежка, завалена подекуди спотвореними, дивними на вигляд шматками твердого й вибіленого плавнику, віднесеного ураганом далеко від берега. У високій траві кишіли крихітні червоні коники, якими ласували всього лиш кілька жаб; витолочені проходи у траві позначали місця, якими велетенські рептилії після сонячних ванн сповзали назад у воду. Угорі хижаки обстежували землю в пошуках здобичі, їх політ був таким вивіреним, наче вони викреслювали в небі геометричні орнаменти.

У цьому коконі позачасся маяк здавався так само віддаленим, незалежно від того, скільки я йшла до нього, і в мене було досить часу подумати ще раз про вежу й нашу експедицію. Я відчула, що зняла із себе всю відповідальність в той момент, коли визначила, що елементи, знайдені у вежі, є частинами більшої біологічної єдності, байдуже, надземної чи підземної. Але усвідомлення істинної ваги цього осяяння на макрорівні могло зруйнувати мій дух, як лавина перемелює людські тіла.

Отже… що мені відомо? Які характерні деталі я знайшла? Певний… організм… на самоті пише живі слова на внутрішній поверхні стін вежі, і можливо, робить це дуже і дуже давно. Серед слів зародилися і розвинулися цілі екосистеми, залежні від них, оскільки вмирають, коли слова блякнуть. Але чи це було тільки побічним ефектом від правильно створених умов, поживного середовища? Це важливо передусім тому, що адаптації істот, які жили в словах, могли мені дещо розповісти про вежу. Наприклад, спори, які я вдихнула, які призвели до правдивого бачення.

Ця думка заскочила мене зненацька, серед розмитого колихання причесаних вітром болотних очеретів. Я припустила, що психолог гіпнотизувала мене, щоб я бачила у вежі будівлю, а не біологічний організм, а вплив спор зробив мене нечутливою до цього гіпнотичного навіювання. Але раптом процес більш складний? Раптом, що б це не значило, вежа теж здійснювала вплив — щось на кшталт захисної мімікрії, а спори дали мені імунітет до ілюзії?

З цього контексту виходило, що я маю мало питань