Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Величезні плакати на стінах нагадують усім про місію цієї організації. На кожному з них зображене обличчя дитини — з Африки, Центральної Америки, Близького Сходу, Південної Америки. Коли я познайомилася з лікарем Понскі, то відразу згадала слова Роберта Ф. Кеннеді: «Присвятімо себе тому, про що писали ще давні греки: ми будемо приручати людську лють і робити життя у світі добрішим».

Саме це робить Лі Понскі. Ручний апарат для штучного дихання, що його відправили до Лаосу, врятував життя п’ятьох малюків. Дефібрилятор, який у США вважають застарілим, рятує життя в африканському Ґабоні. Серцевий клапан, який «MedWish» надіслала до Гондурасу, врятував життя 16-річної дівчини. Група, у складі якої було 67 волонтерів, доправила медичні засоби до Нікараґуа, щоб полегшити біль у спині багатьом бідним селянам. Пацієнт із жахливим артритом і пов’язкою на коліні у вигляді зів’ялого капустяного листя, що трималося купи завдяки лахміттю, пішов додому з еластичним бинтом та усмішкою на обличчі.

На стіні складу висять мапа світу і велика дошка для записів, де зазначено: «Зараз готуємо відправку вантажу до Гондурасу, Гани, Нікараґуа, Перу, Уґанди». Тут є перелік украй необхідних речей: марля, рукавички, крем-антибіотик, депресори для язика та стетоскопи.

Якщо їдеш на відпочинок, візьми з собою коробку з медичним приладдям і перетвори свою відпустку на місію порятунку життів. Лікарі, які подорожують до інших країн, заходять сюди, щоб узяти з собою медичні засоби. Один лікар, який їхав до В’єтнаму, наповнив валізу розпилювачами.

Благодійники можуть обрати напрям своєї допомоги: педіатричні засоби, лікування ран, догляд за здоров’ям матерів, накладання швів, інструменти, штативи, захист медперсоналу — рукавички, маски тощо. Тут стоять корита з дихальними трубками, повітровідвідниками, пляшечками, катетерами, спеціальними серветками для матерів-годувальниць та молоковідсмоктувачами. До складу пологових комплектів входить усе, що може знадобитися жінці під час пологів.

«Загублені сини» всміхалися, побачивши піддони з бинтами, марлею, маззю, штативи, оглядові столи, інвалідні візки, ноші, каталки для хворих, ліжка й матраци — усе це мало вирушити до Південного Судану. Вони пройшли повз мапу світу на стіні — на ній було так багато шпильок, що вказували напрями руху контейнерів: до Центральної та Південної Америки, Африки й ще далі. А на мапі Огайо було чимало кольорових шпильок, які позначали, звідки прибувають волонтери.

— Дякуємо, дякуємо, дякуємо, — майже проспівали вони.

Їм хотілося додати до вантажу ще щось. Чоловіки сіли за стіл, щоб написати листи та покласти їх до контейнера. Вони виводили кожну літеру повільно й акуратно — і то були слова надії для людей по той бік океану.

«Цей подарунок від „MedWish“ — тільки початок, — написав Маджир. — Не припиняйте молитись і вірте у всемогутнього Господа нашого. Я сподіваюся, що цей дарунок змінить ваше життя на краще».

Лазарус Махой на мить замислився, а тоді написав слова, що їх так хотів почути багато років тому в таборі для біженців: «Я пам’ятаю про вас».

Якщо бажаєте допомогти змінити цей світ на краще, завітайте на www.medwish.org.

Урок 16

Іноді твоя життєва місія розкривається крок за кроком

Життя завжди дає нам те, чого ми найбільше потребуємо в цю мить. І ми щомиті здатні благословити його у відповідь.

Є чудова цитата першої американки, яка стала майстром дзен, — Шарлотти Йоко Бек. Я завжди тримаю її на робочому столі як нагадування, що кожна невдача, кожна проблема, кожен штраф на дорозі, кожен керівник, кожна яма, кожен синець і кожен вдих нас чогось навчає. «Кожна мить є твоїм гуру», — стверджує Йоко Бек.

І твоя місія присутня в кожній миті життя.

Як довго триває ця мить? Не знаю, але якось я чула, що хвилина — це мить із руків’ям. І щоб щось змінити, тобі може вистачити 60 секунд. Цього мене навчив рак.

Медсестрам та лікарям, які дбали про мене, бракувало часу, щоб мене втішати. У них було багато інших пацієнтів, яким треба було приділити час, однак вони намагалися зробити значущою кожну мить.

Коли я прийшла до тями після хірургічної біопсії, хірург завітав, щоб відповісти на мої запитання. Перш ніж відійти від мого ліжка, щоб переглянути звіт із патології та з’ясувати, чи справді ущільнення, що його видалили, було раком, Леонард Бжозовський зробив те, про що я ніколи не зможу забути. Він легенько стис пальці на моїй ступні. То був маленький момент людського контакту і водночас потужний акт милосердя. Мої груди стискав хірургічний бюстгальтер, на мені були тонка лікарняна сорочка й малесенькі шкарпетки. Я почувалася дуже вразливою. Це легеньке стискання допомогло мені довіритися йому тієї миті — і ця довіра більше не зникала після того, як ми розділили цей великий момент.

Того дня, коли лікар знімав усі шари марлі, якими перев’язали мої груди, щоб я вперше побачила, який вигляд матиму після подвійної мастектомії, він сів коло мене на ліжко і розмотував обережно й повільно, немовби відкривав крихкий подарунок. Він створив для мене цю священну мить, щоб я побачила своє нове тіло. І зробив це так, що ані я, ані мій чоловік не відчували дискомфорту, коли бачили мої порожні груди.

А ще була медсестра, яка після операції телефонувала мені додому, коли я виписалася з лікарні. Вона сказала, що хоче переконатися в тому, що зі мною все гаразд. Можливо, той дзвінок був її робочим обов’язком, однак вона зробила це з таким співчуттям, що я відчула його під час телефонної розмови. Ця жінка сказала: їй дуже шкода, що мені довелося пройти через рак.

У своїй роботі, а також тоді, коли я була пацієнткою і працювала у відділенні невідкладної допомоги, я розмовляла з медсестрами з палат для реабілітації, для людей із серцевими захворюваннями, педіатричних, геріатричних, «швидкої допомоги» і травматологічних відділень. Вони ділилися комедіями й трагедіями, які спостерігали під час своєї роботи, розповідали про те, як їх повсякчас сварять і смикають, про те, що іноді їм бракує часу, щоб піти до туалету, і про те, як вони приходять додому в одязі, забризканому кров’ю та блювотою.

Медсестри — це адвокати пацієнтів, «очі» та «вуха» лікарів і «цапи-відбувайла» для всіх і кожного. Вони можуть покликати лікаря, однак не здатні змусити його з’явитися тієї ж миті магічним чином. Моя сестра — одна з них, і вдома вона полюбляє носити футболку з написом: «Будьте ввічливими з медсестрами. Ми не даємо лікарям випадково вас убити».

І що вони отримують натомість? До них звертаються: «Гей, ти… ви… дівчино… сестро Ретчед», а