Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

більше ніколи з ним не розмовляла після того, але подейкують, що він дивився на мою зраду як на ще один жарт і щоразу сміявся, думаючи про це. Кажуть, він так само хихотів, коли його вели на шибеницю, і я на власні очі бачила, що, коли затягнувся зашморг, сталися дві дивовижні речі. Про першу я вам сказала ще на початку — те, що було маленьким за життя, виросло до надзвичайно великих розмірів у час смерті, як то інколи трапляється; а інша та, що він так і помер з отим своїм страхітливим сміхом на вустах і забрав його з собою у могилу! Отака історія.

— Я ніколи не чув нічого подібного, — поклявся Ебенезер. — Історія дуже зворушлива і жахлива водночас, і я досі вражений схожістю між тим індіянином і моїм другом і колишнім вихователем! Дозволю собі сказати, що якби ваш Чарлі народився англійцем, то він би міг грати на цьому світі, як грають на клавесині, так само, як мій друг; а якби мій друг народився дикуном-індіянином, то він би міг померти, так само сміючись. — Він похитав головою. — Але що криється за цим? Ваш Чарлі й мій друг, кожний по-своєму, прийшли в цей світ, який ми знаємо, не відаючи, якого вони кореня; кожен мав однаково чудесний дар умить осягнути цей світ своїм розумом і навіть мав однакову спорзну до нього жадобу, і кожен міг однаково вміло управляти людьми, немов ляльками. Мій друг ще не сміявся, як ото ваш Чарлі, і, дасть Бог, ніколи не сміятиметься, але всі нахили для того в нього є; і я те ясно бачу з вашої повісті. Він якось по-особливому знизує плечима, а ще ота його характерна безрадісна усмішка. Неначе Яків, він зчепився в боротьбі з якимось темним ангелом у пустелі, що здолав вашого Чарлі; і це аж ніяк не Божий ангел, чиї служителі мають такий сміх за свій стигмат, як ви гадаєте?

Мері задумалася, стоячи у дверях.

— Чарлі сміявся з усього творіння Божого! Чую, як він сміється з Кейт, коли зробив з нею оту нашу штучку, і знову, коли вона заверещала і він настромив її на ножа; коли я роблю свої об'їзди чи обідаю, я чую цей сміх, і він забарвлює світ, коли я на нього дивлюся, і сквашує їжу у мене в животі! Нічого не лишилося від Вільгельма Тіка, опріч його жалюгідного привиду, що, як подейкують, блукає вночі Тіковою стежиною; і нічого не зосталося від Чарлі, опріч того сміху. І, розповідаючи тобі цю історію, я чула той сміх. Щоночі я бачу, як він ото регоче з катівським зашморгом на шиї, і мені потрібно випити, щоб заснути; але то все намарно, бо сон — це лише гаряче марення про мого Чарлі, і я прокидаюся, а його беззвучний сміх так і лунає в моїх вухах. О Боже! О Боже!

Вона більше не могла говорити, Ебенезер супроводив її до візка і допоміг залізти на передок, ще раз подякувавши за її щедрість і за історію, що вона розповіла.

— Сама лише цікавість підструнчила мене, — зауважив поет, сумно всміхнувшись. — Я зацікавився вашим Чарлі, коли вперше почув про нього від отця Сміта з Телботу, і тепер не міг би навіть сказати чому; але ця ваша оповідка зворушила мене так, як я й не очікував.

Мері підібрала віжки та взяла до рук батога.

— Тоді вам треба молитися, щоб вона вас не зворушила ще більше, пане Лауреате, бо ви досі залишаєтеся серед тих, з кого сміються.

— Що ви хочете цим сказати?

Вона нахилилася до нього, щоки її роздулися, а велике обличчя ще більше розплилося від радості. Густим шепотом вона відповіла:

— Учора в суді, коли ви ото так суворо вишпетили бідолашного Бена Сперданса і відписали всю свою плантацію тому дияволу Вільяму Сміту…

Ебенезер скривився на одну лиш згадку про те.

— О Боже, то ви були свідком мого безумства?

— Я там була. Ба більше, мис Кука був колись зупинкою на моєму шляху: Бен Сперданс — мій старий відданий друг і клієнт, і він добре прислужився вашому батьку, незгірш від будь-якого іншого наглядача. Мені так само, як Бену, кортіло побачити, як знищать Білла Сміта…

Лауреат був приголомшений.

— Ви хочете сказати, що бачили, що я робив, і знали, що це робиться з незнавки? Святі Небеса, то чого ж ви не закричали чи не зупинили мене, перш ніж я підписав оті кляті Смітові папери?

— Я бачила, до чого це все йде, щойно ви виголосили, хто ви, — відповіла Мері. — Я бачила, як бідолашний Бен полотнів, слухаючи вашу промову, а цей негідник Білл Сміт почав радіти з того, потираючи руки. Я могла б зупинити оту вашу дурницю у млі ока.

— Однак я не чув жодних вигуків застереження, — прикро мовив Ебенезер, — ані від вас, ані від будь-кого іншого, окрім Сперданса, отієї хвойди, що була його свідком, і мого приятеля Генрі, тобто, я хочу сказати, Тімоті Мітчелла, котрі мали інші причини для тривоги. Решта громади тільки перешіптувалася між собою, і я навіть чув якийсь безжальний диявольський сміх… — Він утнув собі мову і, насупившись, кинув сповнений недовіри погляд на свою благодійницю. — Певно ж, що то були не ви!

— Зі своєї погибелі, так само, як і з твоєї — ось із чого я сміялася, як то може пояснити тобі Тім Мітчелл, коли запитаєш його. Це зараза, поетику, як віспа чи збур! Де Чарлі її взяв, один Бог відає, але вчорашній день уперше показав мені, що я підчепила її від нього! — Вона смикнула віжки, коні рушили, і Мері якось неприємно захихотіла. — Зоставайся незайманцем, коли зможеш, хлопче; забирай свій квіт дівочий у могилу, і, можливо, ти ніколи не заразишся! Вйо!

Вона огріла коня батогом і поїхала геть, закинувши голову в німій веселості.

30

Погодившись, що в людях немає нічого, опріч віроломства, хоча й необов'язково, щоб Jus est id quod cliens fecit[74], Лауреат бачить, нарешті, свій маєток на власні очі

Глибоко схвильований і збентежений, Ебенезер якусь хвилю стояв на подвір'ї. Нове розуміння суті Берлінґеймової натури, яке принесла йому повість про