Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Вибачте, — відказав капітан. Він радше поміркував би про нові фехтувальні стійки, яким навчився в Загеля, але в минулому Дотепник був до нього ласкавий. І найменше, чим міг віддячити йому Каладін, — це потеревенити з ним. — То… е-е… ви зберегли своє місце? Я про посаду королівського Дотепника. Бо під час нашої минулої зустрічі ви дали зрозуміти, що можете позбутися свого звання.

— Я поки не знаю, — відказав жартівник.

— Ви… ще не… А король знає, що ви повернулися?

— Ні. Я намагаюся придумати по-справжньому картинний спосіб повідомити його. Скажімо, сто прірводемонів марширують у ногу, співаючи оду моїй превелебності…

— Звучить… важкоздійсненно.

— Так, ті бурекляті тварюки ніяк не можуть налаштуватися на потрібну тональність і рецитувати з належною інтонацією.

— Я навіть гадки не маю, що ви сказали.

— Так, ті бурекляті тварюки ніяк не можуть налаштуватися на потрібну тональність і рецитувати з належною інтонацією.

— Мені це не допомогло.

— А, то ти таки глухнеш? Скажеш мені, коли процес сягне завершення. Бо я хотів би дещо спробувати. От тільки забув…

— Так, так, — зітхнув Каладін. — Ви хотіли заграти глухому на флейті.

— Ні, не те… А, згадав! Я завжди хотів підкрастися й дати глухому по шиї. Ото буде сміху!

Каладін знову зітхнув. Навіть коли їхати швидко, дорога до Себаріалового табору мала зайняти близько години, яка тягтиметься страшенно довго.

— То ви тут просто для того, щоб насміхатися з мене? — спитав капітан.

— Ну, така в мене робота. Але тобі я особливо не дошкулятиму. Бо ще налетиш…

Каладін злякано здригнувся.

— …Налетиш із гнівною тирадою, — ніби й не було нічого, повів далі Дотепник. — Ну, ти розумієш, про що я.

Капітан примружився на рослявого світлоокого:

— Що вам відомо?

— Майже все. Але інколи це «майже» неабияк стає на заваді.

— Тоді чого вам треба?

— Того, що мені годі отримати. — Із серйозним виразом в очах Дотепник обернувся до капітана. — Того самого, що й усім, Каладіне Буреблагословенний.

Той засовався на козлах. Дотепник знав про нього та Приборкування сплесків — щодо цього сумнівів не було. То що, варто чекати від нього якоїсь вимоги?

— Чого вам треба від мене? — запитав Каладін, намагаючись висловитися ясніше.

— А, то мізки в тебе працюють. Це добре. Від тебе, друже, мені треба одного. Історію.

— Яку ще історію?

— А це вже на твій розсуд, — усміхнувся Дотепник. — Але нехай вона буде динамічна. Бо якщо я чогось і не терплю, то це нудьги. Не навівай її на мене, зроби таку ласку. Бо інакше мені, бува, доведеться таки підкрастися й дати тобі по шиї.

— Я не глухну!

— Нічого — це смішить і тоді, коли вчинити так із людиною, яка може чути. Невже ти гадаєш, що я мучив би когось лише через його глухоту? Це було б аморально. Ні, красно дякую — я мучу всіх людей однаково.

— Як чудово.

Каладін відкинувся на козлах, чекаючи на продовження. Але, на його подив, Дотепник, здавалося, не заперечував, щоб їхня розмова урвалася.

Капітан задивився в похмуре небо. Він ненавидів дні на кшталт нинішнього, бо ті нагадували йому про Ридання. Прародителю бур! Сірі небеса й огидна погода наштовхували на думку, що не варто було взагалі вставати з ліжка. Кінець кінцем карета під’їхала до Себаріалового військового табору — навіть більше схожого на місто, ніж у решти великих князів. Каладін дивувався з повноцінних дохідних будинків, базарів і…

— Хлібороби? — спитав капітан, коли вони проїжджали повз групу людей, яка прямувала до брами, несучи тростини для знечервлення та відра з крємом.

— Себаріал розбиває лавісові плантації на південно-західних схилах, — пояснив йому «кучер».

— Але ж великобурі в цих краях занадто сильні й не дозволять вести сільське господарство!

— Розкажи це натанцям. Колись вони займалися рослинництвом по всіх тутешніх землях. Просто потрібен особливий сорт поліпів: він росте менший, ніж тобі звично думати.

— Але навіщо це робити? — допитувався Каладін. — Чом би селянам не вирощувати лавіс там, де це простіше? Наприклад, у самому Алеткарі?

— Ти погано знаєш людську вдачу — га, Буреблагословенний?

— Я… Що правда, те правда.

Дотепник похитав головою.

— Яка щирість, яка прямота. Ви з Далінаром однозначно схожі. Треба, щоб хтось навчив вас обох вряди-годи радіти життю.

— Я й так чудово вмію це робити.

— Он як?

— Еге. Просто мені добре там, де вас немає.

Дотепник витріщив на нього очі, а відтак, хихикнувши, труснув віжками, від чого коні трішки затанцювали.

— То в тобі таки жевріє іскра дотепності.

Каладін успадкував її від матері. Та нерідко говорила схожі речі — але це ніколи не звучало так образливо. «Не інакше, товариство Дотепника погано на мене впливає».

Зрештою «кучер» зупинив карету перед шикарним особняком — із тих, які Каладін сподівався б побачити у якомусь затишному лейті, а не тут, у військовому таборі. З такими колонами й вітражами він був навіть розкішніший, ніж маєток гартстоунського градоправителя.

Дотепник попросив ліврейного лакея, що стояв на під’їзній доріжці, покликати Адолінову каузаль-наречену. А княжич, вийшовши зачекати надворі, обсмикнув кітель і начистив нарукавні ґудзики. Він підвів очі на козли — і здригнувся.

— Ти! — вигукнув Адолін.

— Я! — відказав Дотепник і, спустившись донизу, склав церемонний уклін. — Завжди до ваших послуг, ясновельможний Холіне.

— Що ти зробив із моїм штатним кучером?

— Нічого.

— Дотепнику…

— Невже ви натякаєте, наче я скривдив бідолаху? Адоліне, хіба це схоже на мене?

— Що ні, то ні, — відказав княжич.

— Отож-бо. До того ж я не маю сумніву, що він уже звільнився від пут. А ось і ваша чарівна «без п’яти хвилин, але не факт що» наречена.

З особняка з’явилася Шаллан Давар — але не зісковзнувши сходами, як більшість світлооких панн, а збігши підстрибцем. «Гаряча дамочка», — знічев’я промайнуло в гадці Каладіна, що саме підібрав після Дотепника зронені віжки.

Та було в цій Шаллан Давар щось не те. Що крилося за її усмішливістю й ентузіазмом? А цей застібнутий на ґудзики лівий рукав її елегантної воринської сукні міг приховати скільки завгодно смертоносних знарядь. Щоб покінчити з Адоліном, вистачить звичайної отруєної голки, яка може бути там пришпилена.

Ні на мить не спускати з неї очей, доки ця дівчина з княжичем, було, на жаль, неможливо. Доведеться капітанові виявити ініціативу: зайти з іншого боку і спробувати з’ясувати, чи та вона, за кого себе видає, — визначити за минулим, чи становить ця веденка потенційну загрозу.

Шаллан підходила до Адоліна, й Каладін підвівся, ладнаючись зіскочити з козел і наглядати за нею. Аж раптом дівчина, здригнувшись, вирячила очі й указала правицею на Дотепника.

—