Читати книгу - "Декамерон"

Така матерія сподобалась веселому товариству; вставши з дозволу нового короля, всі, як заведено, почали розважатись ― хто в чому кохався. Так прогуляли вони до самої вечері, потім посідали врочисто до столу, де їх обслужили з якнайбільшою дбалістю, а попоївши, всі повставали й завели танці та співи. Безліч пісеньок було там проспівано, не таких уже, може, й хороших на голос, зате на слова веселих і жартівливих. Тоді король наказав Неїфілі проспівати й свою канцону; не гаючись, вона веселенько завела її чудовим дзвінким голосом:

Я молода, і в дні ясного маю,

Втішаючись пробудженням любові,

Я весело і радісно співаю.

Гуляю я зеленими лугами,

Де квітнуть білі лілії і рожі,

Де розпустились золотунці гожі;

Іду й рівняю з пишними квітками

Того, кого люблю я до нестями:

Коханому моєму юнакові

Я віддана без міри і без краю.

Коли побачу де найкращі квіти,

На того схожі, що його люблю я,

Я їх зриваю й ніжно їх цілую,

Готова душу їм свою одкрити

І про кохання з ними говорити,

І волосом своїм тонким, шовковим

Вінок із тих квіток перевиваю.

Люблю квітки за їхню милу вдачу,

За пишний цвіт, за аромат духмяний,

Ще більш за те, що образ той коханий,

Мов наяву, в подобі їхній бачу.

Мою любов глибоку і гарячу

Не висловить ніколи жодній мові:

Не треба слів ― про неї я зітхаю.

Та то не ті гіркі й тяжкі зітхання,

Які, бува, терзають серце горем,

Жалем його пригнічують суворим:

Ясні й легкі, мов вітерця дихання,

Вони долинуть до мого кохання…

До мене прийде лицар мій чудовий,

Перш ніж гукну: «Прийди, бо вмру з відчаю!»

І король, і всі дами вельми похвалили Неїфілину канцону; побачивши, що вже геть-то споночіло, король велів іти всім спочивати до самого рана.

Кінець дев'ятому дню

ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ

Інтродукція

Зачинається десятий і останній день Декамерона, в який під проводом Панфіла говориться про тих, котрі вчинили щось доблесне або благородне чи то в любовних, чи в інших яких справах

Ще на заході хмарки рожевіли, а на сході вже по краях зайнялися щирим золотом од сонячного проміння, що все дужче, ізближаючись, жаріло, коли Панфіл устав і велів покликати дам і товаришів своїх. Коли всі посходились і король порадився з ними, куди їм іти на прогуляння, він тихою ходою рушив уперед, супроводжуваний Філоменою та Ф'ямметтою, а за ними все товариство, розмовляючи по дорозі про різні речі, міркуючи поміж собою, як їм бути далі. Погулявши отак якусь часину і зробивши чималу промашку, вони вернулись до палацу, як сонце почало вже добре пригрівати; тут коло прозорого водограю хто хотів напився, сполоснувши склянки, а потім до обіду ходили в саду по любому холодочку. Поївши й одпочинувши своїм звичаєм, вони зібрались потім, де сказав король; він же велів оповідати першій Неїфілі, яка веселенько почала такими словами.

Оповідка перша 

Один лицар служить гишпанському королю за малу, як йому здається, нагороду; тоді король довідне пересвідчує його, що в тім винна лиха доля, а не його воля, і гойно обдаровує лицаря

Мушу я вважати те за превелику ласку, шановнії мої пані, що король мені першій велів про таку річ, як благородство, оповідати, бо як сонце є окрасою і оздобою всього неба, так благородство є сяйвом і ореолом усякої іншої чесноти. Я розкажу вам про неї одну гарну, як мені здається, історійку, яку запевне корисно буде пригадати.

Так от, щоб ви знали, з-поміж багатьох славутних лицарів, що жили з давен у нашому місті, найвизначнішим був, либонь, мессер Руджієрі ді Фіджованні{314}. Сей багатий чоловік і доблесний муж, придивившись добре до нашого тосканського побуту і звичаїв, зміркував собі, що, живучи тут, він не зможе появити сповна своєї хоробрості, і надумав податися на якийсь час до гишпанського короля Альфонса{315}, що в ту добу доблестю своєю був над усіх володарів славен. Справивши собі добрий обладунок, він рушив із чималим кінним почтом до Гишпанії, і король прийняв його там ласкаво. У тім краю зажив наш лицар пишно та розкішно і, доконавши диву-гідних бойових подвигів, невдовзі залучив собі слави хороброго воїна.

От живе він там рік, другий, до короля придивляється, аж бачить ― король тому замок дає, тому город який, тому баронство ― і все ж то ніби нерозважно якось, не по заслузі, а йому, Руджієрі, що за всіх їх вартніший, ― нічогісінько, і від того його славі немалий виходить ущербок. Надумав Руджієрі короля покинути і попрохав у нього на те дозвоління. Король йому дав дозвіл і подарував відхідного ― доброго верхового мула, що якраз годився мессерові Руджієрі в далеку дорогу. Потому король викликав до себе одного рукодайного слугу свого і велів йому їхати разом з мессером Руджієрі, тільки так, щоб лицар не догадався, од кого він посланий; слуга мав уважно слухати, що той говоритиме про короля і переказати слово в слово своєму панові, а на другий ранок передати мессерові Руджієрі, щоб той вернувся до короля. Як побачив той королівський гірник, що лицар виїхав із міста, зараз догнав його й поїхав разом, нібито йому теж до Італії путь лягла.

От іще мессер Руджієрі на тому мулі, що король йому подарував, розмовляє з тим супутником про те, про се, а годині так о дев'ятій і каже:

― Пора вже, мабуть, дати випорожнитись нашим ступакам.

Подорожні завели коней і мула до стайні; всі коні випорожнились, а мул ні. Тоді поїхали далі, і той слуга королівський пильно прислухався до всього, що казав лицар. От доїхали вони до річки, стали коней напувати, аж тут мул випорожнився в воду. Як побачив теє мессер Руджієрі, то гукнув:

― А бодай тобі лихо, муляко капосний! У тебе така вдача, як і в того сеньйора, що мені тебе подарував.

Слуга добре затямив ці слова і, їдучи з лицарем цілий день, наслухався од нього ще багато речей про короля, тільки ж усе високохвальних. Назавтра рано, як посідали вони знову на коней і лицар хотів верстати далі путь до Тоскани, слуга передав йому королівський наказ, і мессер Руджієрі зразу ж повернув назад.

Король довідався вже