Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

І раптом думка, — біда з сином, — пронизала мене, наче голкою. Господи, як я відразу про це не подумала! Кинулась у коридор, набрала номер. На другому кінці довго не знімали трубку. Мене вже почала трясти лихоманка. А гілка все шкребе шибку й шкребе… Та ось, нарешті, зняли трубку. Я почула синів голос і крикнула:

— Ти?.. Живий?..

— А чого я маю бути мертвим?

Мій шибеник вирішив зі мною поіронізувати.

— Чому ти дзвониш так рано? Зателефонуй краще о четвертій — це той час, коли я завжди охоче з тобою побесідую. А зараз всього лише дві годині ночі.

Я перевела подих — з сином все гаразд! — і запитала:

— Що з бабусею?

— А що з нею може трапитись? Хропе, аж сюди чути, — і по хвилі: — Тобі, мабуть, нехороший сон приснився?

Він жартував, намагаючись розвіяти мої жахи, я побажала йому спокійної ночі. Поклавши трубку, поглянула на годинник: таки й справді дві години ночі. Із світильником у руці повернулася до кімнати. Ой, якою вона видалась мені холодною, чужою, наче зимні протяги в ній гуляли! І хтось таки був присутній у кімнаті — лихий, недобрий. Це я відчувала кожною клітинкою свого єства. Такого страху — ні до того, ні після — я ніколи у своєму житті не зазнавала…

Вранці, так і не позбувшись тривоги, приходжу на роботу (я тоді працювала друкаркою в машбюро швейної фабрики), а мене наче обухом по голові: загинула Катя! Моя молодша подруга Катя-Катрусенька. І якраз о другій годині ночі… Це тепер я розказую ніби спокійно, хоч серце ні-ні та й стиснеться, а тоді, п’ятнадцять років тому, я, після того страшного випадку, місяць не могла отямитись.

Так ось про Катю. Хоч у нас і була велика різниця у віці (мені на той час виповнилось сорок п’ять, їй двадцять), але ми були подругами, що називається, нерозлийвода. А ще я любила її, як свою дочку. Гарненька вона була — така сміхотлива, рожевощока блондиночка, з оченятами кольору фіалки. Як вогонь швидка, непосидюча. Оченята так і грають, так і грають — бісики в них якісь чи що? А що вже добра, уважна, турботлива. Як трапиться, бувало, складна важка робота, Катя, сміючись, скаже:

— Олено Іванівно, віддайте мені цю роботу.

— Чому це тобі? — питаю.

— В мене ручки молоді, в мене очі зіркі…

І підсовує мені легший текст.

Така вона була у всьому. Вдень працювала, увечері навчалася в університеті, додому поверталася здебільшого опівночі. І все одно годину-другу сиділа над конспектами, а на роботу приходила, як завжди, свіжа й бадьора. І — сміхотлива. Оченята ж квітли фіалками. І все намагалася взяти собі тільки найважчу роботу

— «В мене ручки молоді, в мене очі зіркі». Одягалася скромно і просто (платня в друкарок, самі знаєте, яка). Жила від зарплати до зарплати, часом дотягувала на копійках. Але мала одну коштовну річ — золотий годинник. Маленький такий, старомодний, з товстим випуклим скельцем, але проба була — 958-ма. Найвища. Той золотий годинник, той бабусин дарунок і погубив мою молодшу подругу.

Того року в нашому місті лютував двоногий звір, якого не хотілося б називати людиною, але він, на жаль, належав до роду хомо сапієнса — людини розумної. За ним полювала вся міліція, тільки безуспішно. Душогубець був невловимий. Страху на місто нагнав чималого, особливо на молодих жінок та дівчат. Садист діяв як за розкладом. Вечорами, десь так ближче до одинадцятої, в пошуках чергової жертви їздив у спорожнілому громадському транспорті, уважно придивляючись до жінок та дівчат. Точніше, до їхніх прикрас. Його цікавили сережки, персні, каблучки, ланцюжки, годинники тощо. В золоті він розбирався — з одного погляду, навіть мигцем міг безпомилково визначити пробу. Якщо вона низька, наприклад, 375-та чи 500-та, власниць таких прикрас не чіпав. Нападав лише на тих, у кого золоті речі були найвищої, 958-ї проби. Вибравши жертву, здебільшого самітню (а ми, жінки, часом буваємо такі безпечні, навіть увечері, навіть опівночі чи й за північ), виходив за нею на зупинці і супроводжував її до першого темного місця — у під’їзді, дворі чи деінде. Підкравшись нечутною чорною тінню, простягав свої довгі сильні руки з великими кістлявими пальцями, що були тверді як залізо й обхоплював горло… Був блискуче обізнаний з анатомічною будовою людини. Із заплющеними очима міг визначити, де сонні артерії і потрапляв на них пальцями безпомилково… Задушивши жертву, перевертень тягнув її (за руку чи й за ноги) в темний закуток двору, знімав з неї золото і там, вже мертву, але ще теплу (а бувало, що й напівживу, але із втраченою свідомістю) ґвалтував. Неодмінно. Щоб у тих, хто за ним полював, складалося враження, що діє сексуальний маньяк. (З усіх своїх численних жертв не встиг зґвалтувати лише одну — випадок зашкодив). І спокійно йшов додому, щоб вранці з’явитися на роботі, де він ходив у лідерах і активістах — з блискучими виробничими та комсомольськими характеристиками…

На той час, як надійшла мученицька