Читати книгу - "Теорія розмежування складів злочинів"

Примушуванні потерпілого М. до виконання цивільно-правового зобов'язання, що спричинило інші тяжкі наслідки у вигляді смерті потерпілого, вчиненому за попередньою змовою групою осіб. Дані їх дії суд кваліфікує за ст. 355 ч. 3 КК України.

У вчиненні за попередньою змовою групою осіб з особливою жорстокістю, умисного вбивства потерпілого М. Ці дії К.Б.М. і К.В.М. суд кваліфікує за ст. 115 ч. 2 п.п. 4,12 КК України».

Перш ніж встановлювати зміст досліджуваних понять, слід зауважити, що поняття «тяжкі наслідки» та «інші тяжкі наслідки» не можна ототожнювати. Поняттям «тяжкі наслідки» законодавцем позначаються суспільно небезпечні наслідки, які є безальтернативною ознакою складу злочину. Обсяг цього поняття сам по собі є дуже широким. Крім того, він не обмежений обсягами інших понять, що мало б місце, якби вони були названі з ним в одному переліку. Зміст поняття «тяжкі наслідки» насамперед залежить від об’єкта складу злочину, а також від змісту суспільно небезпечного діяння у відповідному складі злочину. Тому аналізоване поняття не може мати однакового значення у всіх складах злочинів. Існуючий стан речей суперечить принципу системності кримінального права, не сприяє засвоєнню положень чинного КК особами, яким належить його застосовувати. За усієї широти змісту розглядуваного поняття, явища, котрі ним охоплюються, не просто залежать від змісту суспільно небезпечного діяння, а повинні знаходитися з ним в необхідному причинно-наслідковому зв’язку. Тому не сприймається позиція авторів, які твердять, що під тяжкими наслідками у складі, передбаченому ч. 3 ст. 133 КК України «Зараження венеричною хворобою» поряд із самогубством потерпілої особи, її психічною хворобою слід також розуміти розпад шлюбу, в якому вона перебувала[1185]. Але розпад шлюбу потерпілої особи не перебуває в прямому причиновому зв’язку із суспільно небезпечним діянням. А є результатом волевиявлення або самої потерпілої особи, або ж її подружжя. Так само суперечить теорії необхідного причинового зв’язку віднесення до тяжких наслідків розглядуваного чи будь-якого іншого злочину, ознаки спеціального суб’єкта якого не включають певних повноважень і відповідальності за потерпілу особу, її самогубства, як це роблять у кримінально-правовій літературі[1186]. Ці приклади є проявом того, як в науці кримінального права не надають значення принциповій відмінності причин і умов. Їх в повній мірі можна віднести до тих, про які писала Н.М. Ярмиш. Деякі автори, — пише Н.М. Ярмиш, рішуче наполягають на визнанні причинового зв’язку у всіх випадках, коли виявляється хоч якийсь, навіть дуже віддалений зв’язок між діянням і існуючою ймовірністю. Такий підхід, на думку вченої, приховує в собі загрозу створення можливості притягнення до відповідальності як виконавця за поступки, які зовсім не послужили причиною певної шкоди, а тільки цій шкоді сприяли, стали її умовою[1187]. Проте, навряд чи було б обґрунтовано заперечувати проти віднесення у кримінально-правовій літературі[1188] до змісту поняття «тяжкі наслідки» самогубства потерпілої особи, якщо правовий статус спеціального суб’єкта відповідного злочину передбачає певні повноваження і відповідальність за потерпілу особу.

У матеріалах опублікованої практики Верховного Суду України підкреслюється, що для кваліфікації певного діяння, як такого, що потягло інші тяжкі наслідки, повинна бути встановлена наявність причинового зв’язку. Так, Миколаївський районний суд Львівської області вироком від 8 червня 2006 р. засудив П. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 286 і ч. 3 ст. 135 КК України. П. визнаний винним в тому, що він, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, рухаючись на мікроавтобусі з несправною гальмівною системою зі швидкістю, що перевищувала 60 км на годину, вчинив наїзд на пішоходів К. і П.Я. В результаті чого перший помер, а другий отримав легкі тілесні ушкодження. П. втік з місця події. Тобто, він поставив потерпілих в небезпечний для життя стан та завідомо залишив їх без допомоги, що призвело до смерті К. Апеляційний суд Львівської області цей вирок залишив без змін. Перевіривши матеріали справи і обсудивши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія Суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України, змінила вирок Миколаївського районного суду Львівської області від 8 червня 2006 р. і ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 22 серпня 2006 р. Дії П. були перекваліфіковані з ч. 3 ст. 135 КК України на ч. 1 ст. 135 КК України. Як вказано в ухвалі суду касаційної інстанції, «смерть К. настала зразу після наїзду на нього автомобілем, тому життя потерпілого не залежало від надання чи ненадання йому