Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

відображав зростання ностальгічної культури, у якій поєднувалися туга й розчарування. Якщо панк, постмодерн і пародія були однією відповіддю на збентеження десятиліття зневіри, то іншою було «ретро». Французький попгурт Il Était Une Fois («Колись») носив одяг, популярний у 1930-х роках, — данина нетривалому модному ренесансу різних стилів, від «бабусиних спідниць» до неоедвардіанських зачісок у стилі «Нова романтика» (останнє віяння спостерігалося вже вдруге за три десятиліття). В одязі та музиці (і в архітектурі) спокуса повертатися до старих стилів, а також до їх несміливого поєднання та змішування, заміняла нові ідеї. Сімдесяті, час проблем і сумнівів, дивилися в минуле, а не в майбутнє. Ера Водолія залишила за собою добу імітацій.

Розділ 15

Політика в новому ключі

Je déclare avoir avorté («Я зробила аборт»).

Сімона де Бовуар (та 342 інші жінки), 5 квітня 1971 року

У межах щонайбільше одного покоління Французька та Італійська комуністичні партії або обірвуть зв’язки з Москвою, або скотяться в небуття.

Деніс Гілі, 1957 рік

Через цей договір ми не втрачаємо нічого, що й так давно не було програно.

Канцлер Віллі Брандт, серпень 1970 року

Коли дві держави прагнуть встановити кращі відносини, вони часто досягають найвищої спільної банальності.

Тімоті Ґартон Еш

У 1970-х роках політичний ландшафт Західної Європи почав руйнуватися й розпадатися на шматки. Після завершення Першої світової війни традиційна політика поділялася на дві політичні «сім’ї» — ліву та праву, які, зі свого боку, складалися з «поміркованих» та «радикалів». З 1945 року обидві сторони ще більше наблизилися одна до одної, але тенденція загалом не змінилася. Спектр політичних опцій, які мали європейські виборці в 1970 році, був аналогічним до того, що й у їхніх дідусів і бабусь.

Живучість європейських політичних партій пояснювалася дивовижною сталістю в екології електорату. Вибір між лейбористами і консерваторами в Британії або між соціал-демократами і християнськими демократами в Західній Німеччині більше не обумовлювався глибокими розбіжностями в тому чи іншому питанні, і тим паче не переконаннями щодо «стилю життя», як це стали називати. У більшості країн політичний вибір відбивав давні електоральні традиції, які переходили з покоління в покоління і радше визначалися класом, релігією та місцем походження виборця, аніж партійною програмою. Чоловіки й жінки голосували так, як голосували їхні батьки, залежно від того, де вони жили, де працювали та скільки заробляли.

Але під поверхнею цієї позірної сталості в політичній соціології європейських виборців відбувався тектонічний зсув. Монолітний голос білого робітничого класу чоловічої статі — основної виборчої бази комуністів і соціалістів в усіх країнах — затріщав і розколовся. Аналогічно на «ідеально типового» консервативного виборця — немолоду парафіянку місцевої церкви — теж уже не можна було розраховувати як на безумовний голос на підтримку християнсько-демократичних або консервативних партій. Ці партії продовжували існувати, але більшість населення вже не голосувала відповідно до виборчої традиції. Чому?

Насамперед соціальна та географічна мобільність у післявоєнні десятиліття розмила звичні суспільні категорії майже до невпізнаваності. Християнські виборчі осередки в сільській місцевості Західної Франції чи маленьких містечках регіону Венето, у пролетарських промислових осердях Південної Бельгії або Північної Англії тепер розкололися й були роздроблені. Чоловіки та жінки вже мешкали не там, де народилися, і працювали не там, де їхні батьки. Не дивно, що й на світ вони дивилися цілком інакше, а ці зміни, хоч і не одразу, але почали позначатися на їхніх політичних уподобаннях.

По-друге, завдяки процвітанню та соціальним реформам 1960-х і початку 1970-х років програми й концепції традиційних партій, по суті, виявилися виконаними. Власне, успіх цих реформ позбавив помірковано лівих і правих політиків переконливого порядку денного, особливо після шквалу ліберальних реформ 1960-х. Інститути самої держави не викликали заперечень, так само як і загальні цілі економічної політики. Залишалося тільки вдосконалити трудові відносини, відшліфувати законодавство, щоб усунути дискримінацію права на житло та працевлаштування, розширити освітні можливості тощо — серйозні державні справи, які, втім, не тягнули на предмет великої політичної дискусії.

По-третє, тепер політичні уподобання могли мати інші прояви. Мігрантів з етнічних меншин, яким у середовищі білих європейських робітничих спільнот часто були не раді, не завжди запрошували до місцевих політичних чи трудових організацій, і це позначалося на їхніх політичних поглядах. І насамкінець розбіжності в поглядах між поколіннями в шістдесятих увели в суспільний дискурс проблеми, які були абсолютно не притаманні давнішій політичній культурі. Новій лівиці, можливо, бракувало програми, але тем для обговорення було хоч греблю гати. По-перше, виникли нові категорії виборців. Захоплення темами сексу та сексуальності природним чином призвело до появи сексуальної політики; жінки й гомосексуали, які для традиційних радикальних партій були другорядними і невидимими відповідно, тепер постали як законні історичні суб’єкти, що мали свої права та вимоги. У центрі уваги також опинилася молодь і її прагнення, особливо після того, як у багатьох країнах вік, із якого можна брати участь у голосуванні, понизили до вісімнадцяти років.

Завдяки тогочасному процвітанню люди стали думати не про виробництво, а про споживання, не про те, як звести кінці з кінцями, а про якість життя. У розпал шістдесятих мало хто переймався моральними дилемами добробуту: ті, кого він торкнувся, були надто зайняті пожинанням плодів свого успіху. Але через кілька років багато хто, особливо серед освіченої молоді Північно-Західної Європи, почав вважати комерціалізованість і матеріальне благополуччя п’ятдесятих і шістдесятих обтяжливим спадком, який складався з кітчевих товарів і фальшивих цінностей. Ціна модерності починала здаватися надто високою, принаймні тим, хто отримував від неї найбільше переваг; натомість вони тужили за «втраченим світом» своїх батьків і дідусів.

Політизували це культурне невдоволення зазвичай активісти, обізнані з підходами більш традиційних партій, до яких колись були залучені вони самі або їхні родини. Отож політична логіка загалом не змінилася: суть політики полягала в тому, щоб мобілізувати однодумців навколо законодавчої програми, яку мала ухвалити держава. Що відрізнялося, то це принцип, за яким відбувалося гуртування. Дотепер у Європі виборчі спільноти формувалися завдяки спільним уподобанням великих груп виборців, яких об’єднував клас, вид зайнятості, а також спільний успадкований і часто доволі абстрактний набір принципів та цілей. Політичні підходи важили менше, ніж політична прихильність.

Але в 1970-х на перший план вийшли саме підходи. Почали виникати партії та рухи, які об’єднувалися навколо одного питання, а ті, кого вони представляли, визначалися широко окресленим колом спільних проблем — часто вузько сформульованих та інколи радше капризів. Напрочуд успішна британська