Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— Кого?

— Доркас Палмер. Доркас Неврин Палмер, народжену другого листопада п’ятдесят восьмого року, у Сполдінгсі, Кларендон, Ямайка. Померла п’ятнадцятого червня сімдесят дев’ятого року в Асторії[513], Квінс. Причина смерті: трагічний збіг обставин, — так написано в некролозі, що означає «збита машиною». Ви уявляєте: вона померла в Нью-Йорку від того, що її підлизала машина?

— Підлизала?

— Ну, збила, вдаривши не передом, а боком.

— І ти так легко користуєшся її ім’ям?

— Клодетт Кольбер почало звучати надто просто.

— Не смішно.

— Я не жартувала. Клодетт Кольбер почало звучати надто просто.

— Ти не можеш ось так користуватися ім’ям померлого. Хіба це не легко відстежити?

— Це може вас шокувати, але служба, яка видає свідоцтва про смерть, не найбільша в муніципалітеті.

— Мене більше шокує твоє постійне вживання іронії. Я не пригадую, щоб таке водилося за ямайцями. Не дивися так на мене. Якщо тобі дуже хочеться кожні п’ять хвилин мене шпетити, то я наполягаю на тому, щоб надати всьому цьому лайну бодай трохи розважності, коли мені це буде треба.

— Хай і так. Але ви самі напросилися.

— Але, схоже, ти справді хотіла це розповісти.

— Ні, не дуже. Мені не надто до вподоби всі оці тутешні повсюдні зізнання. Ви, американці, з вашим «ти хочеш про це поговорити?»... Господи, терпіти цього не можу.

— Все одно...

— Все одно це Нью-Йорк, і саме тому, що це — Нью-Йорк, не багато з тих, хто тут помер, тут-таки свого часу й народилися. І у Штатах немає національної системи обліку жителів. Фактично відділ свідоцтв про народження та відділ свідоцтв про смерть між собою не стикаються, вони навіть розташовані не в одному місці. Тож, якщо й існує свідоцтво про смерть, то там немає...

— ...свідоцтва про народження.

— А якщо дістати свідоцтво про народження...

— ...то в тебе буде доказ, що ти — це ти, хоча твоїм реальним «я» тут може й не пахнути. А як щодо її родини?

— Усі на Ямайці. Вони не могли собі дозволити прилетіти на похорон.

— А як щодо номера соціального страхування?

— Вона його саме оформляє.

— Але ж вона...

— Головне, що треба зробити, — це отримати свідоцтво про народження. Тому я подзвонила в Бюро реєстрації на Ямайці і затребувала копію мого... ну, її свідоцтва про народження. Навіть не пам’ятаю, скільки я за нього заплатила. Люди завжди схильні більше вірити найгіршому, ніж не надто поганому, — і на цьому купуються. Ви здивуєтеся, у скількох місцях можна сказати: «Вибачте, я загубила паспорт (або що його просто вкрали), але я маю при собі свідоцтво про народження».

— Мабуть, ти б досі мала проблеми, якби тебе все ще звали Клодетт Кольбер.

— Або Кім Кларк.

— Хто? А нею ти коли була?

— Уже давно. Її більше немає. Так от, потім я звернулася в Бюро перепису — із запитом про будь-яку інформацію щодо Доркас Палмер.

— І що, тобі її просто так надали?

— Ні. Вони надали її за сім доларів п’ятдесят центів.

— Господи Ісусе... А скільки тобі років?

— Навіщо вам це знати?

— Ну, гаразд, це ти тримаєш у таємниці. А в службі соц-страхування не здивувалися, що ти звертаєшся за номером так пізно?

— Їх це не дивує, якщо ти іммігрантка. Якщо маєш свідоцтво про народження, але не можеш знайти свій паспорт. Якщо маєш про це історію, таку довгу й нудну, що вони зроблять усе, щоб скоріше випхати тебе з черги. Май при собі ці два елементи з усього набору «якщо», і ти можеш легко отримати посвідчення особи. А після цього плати тридцять п’ять доларів — і матимеш паспорт. Але його я не отримала. Однак це вже у другому розділі.

— Тобто ти не громадянка США?

— Ні.

— І навіть не маєш посвідки на проживання?

— Ну, я маю ямайський паспорт.

— З твоїм справжнім ім’ям?

— Ні.

— Господи! Що ж ти наробила?

— Я? Я нічого не робила.

— Брехня. Ти, мабуть, утікачка. Твоя історія — найбільш захоплива з тих, які я коли-небудь чув. Що ж, у біса, ти утнула? Від кого втікаєш? Мені аж дух перехопило.

— Хто знав, що, відчинивши сьогодні двері, ви в кінці цього дня опинитесь тут? І, до речі, я не втікачка. І не злочинниця.

— У тебе був покидьок чоловік, який тебе бив.

— Так.

— Справді?

— Ні.

— Доркас... чи як там тебе звати...

— Тепер Доркас.

— Я сподіваюсь, ти подякувала їй за те, що вона поділилась з тобою своїм іменем.

Він встає і знову підходить до вікна.

— Те, що ти іммігрувала сюди під чужим ім’ям, наштовхує мене на думку, що людина чи люди, від яких ти втікаєш, на Ямайці. Але в них є ресурси, щоб вистежити тебе й тут, — звідси всі ці фальшиві імена.

— Вам би в детективи йти.

— А з чого ти вирішила, що ти, чорт забирай, у безпеці?

— Ви мені прямо Америку відкриваєте... Та, знаєте, я тут з тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року, а він мене досі не знайшов.

— Отже, є він — той, від кого ти тікаєш. Тобі довелося покинути дітей?

— Що? Ні. Ніяких дітей. Слава Богу.

— Вони не такі вже й погані, поки не починають розмовляти. Хто цей чоловік, від кого ти тікаєш?

— Навіщо вам знати?

— Можливо, я зміг би...

— Що, допомогти? Я вже собі допомогла. Він далеко від Нью-Йорка. Та й причини приїздити сюди в нього, найпевніше, немає.

— Проте ти все одно ховаєшся.

— У Нью-Йорку повно ямайців. Хто-небудь з них може його знати. Тому я не живу поруч із ямайцями.

— Але чому саме Нью-Йорк?

— Я не збиралася марнувати своє життя в Мериленді, і в Арканзасі теж нічого не вийшло б. Крім того, мегаполіс має свої переваги. Громадський транспорт, а отже, немає потреби в авто; ти не виділяєшся, якщо тільки не катаєшся з білим у приміських потягах; і є робота, де тебе ніхто ні про що не питає. Хоча якщо роботи немає, то однаково доводиться вдавати, що ти працюєш: виходити в будні з дому приблизно в той самий час і повертатися в той самий час