Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Що ти робиш?! — у мене висмикнули простирадло і змусили подивитися на себе.

Дивлюся на перекошене від гніву обличчя, але чомусь очі нормальні. Його такий приємний запах лоскоче ніс, так сильно, що хочеться чхнути.

— Я порізалася, не бачиш? Мені потрібно перев'язати порізи, — намагаюся зробити голос по зліше, щоб він дав спокій.

— Зараз прийде Михайло і все зробить, залиш, — менторським тоном, ніби маленькій пояснює, забираючи в мене порване простирадло.

 — Ні! — стрімко хапаюся знову за ганчірку і намагаюся забрати її назад.

— Що "ні"?! — смикнув він знову на себе, від цього я за інерцією полетіла на нього, таким чином, опинившись у його обіймах, оповита цим чортовим дурманним запахом!

Захотілося на все плюнути, притулитися до гарячих грудей і тихо насолоджуватися його теплом і запахом, який, незважаючи ні на що, викликає в мене тільки почуття спокою і захищеності. Може я й справді збожеволіла? Після всього, що зі мною сталося, це цілком очікувано.

— Думаєш, я не знаю, чого ти добиваєшся? — прошипіла, намагаючись відсторонитися, але він, як на зло, тримає міцно.

— І чого ж я, по-твоєму, я добиваюся? — у голосі легка іронія і ледь помітне занепокоєння.

Не очікував, що я здогадаюся, так?!

— Твій батько не зачепить мене більше й пальцем! Не знаю, що він зробив за твоєю вказівкою, але в тебе все одно нічого не вийде! — як же мене бісить його гордовитість.

— Так що ж у мене з батьком не вийде?

— Я не стану монстром! — викрикнула, остаточно розлютившись, від його награного здивування.

Він нічого не сказав, просто відпустив та відійшов на крок, якось дуже пильно дивлячись на мене.

— Чому ти думаєш, що я і батько... — договорити він не встиг, я відкинула волосся зі скроні, показуючи гладку шкіру без швів. Кай блимнув, раз, два, три рази й застиг.

— Що сталося? — двері відчинилися, і зайшов пан Дем'янів із саквояжем в руках, він занепокоєно подивився на мене і розлютився. — Ти знову її побив?!

— Нам потрібно поговорити, — чомусь дуже розгнівано наказав Кай і, не чекаючи реакції старого, крикнув. — Марго, оброби її рани.

За дверима з'явилася постать Місис Тактовність, її обличчя було блідим і переляканим. Чоловік передав їй саквояж, а сам вийшов за двері з якимось приреченим виглядом.

— Що відбувається?

— Я в усьому розберуся, — якось зловісно сказав альфа і, не дивлячись на мене, вийшов.

Гучний переляканий схлип змусив мене здригнутися.

— Марго? — злегка здивувалася її реакції.

— Що ж ти накоїла... — жінка підняла на мене заплакані очі, і я чомусь відчула себе винною, щоправда, не зовсім зрозуміло в чому.

— А що я наробила? — перепитала я про всяк випадок.

— Ти навіть не розумієш, — жінка відвернулася, тремтячи від плачу.

— Усе що я знаю, це те, що ваш чоловік щось зробив зі мною на прохання Кая, щоб я стала такою ж, як ви. Але я не розумію, у чому тут моя провина? — запитала, дещо втрачаючи терпіння і відчуваючи, що, попри злість, зараз розплачуся.

— Та при тому, що Михайло просто намагався дати, таким чином, тобі хоча б шанс на виживання! Якщо ти станеш вовчицею, то зможеш вибирати! Це тільки для твого захисту! — закричала вона на мене.

— А те, що я можу не пережити перехід, вас не турбує?! Або те, що я не хочу ставати такою тварюкою?! Не хочу робити людям боляче і, тим паче боятися, що, розлютившись, когось уб'ю? Не хочу бути частиною якоїсь зграї й підкорятися самозакоханому виродку! Я не хочу бути парою нікому з вовків, а тим паче боятися, що зі мною вчинять ще гірше, ніж із Тасею! НЕ ХОЧУ БУТИ МОНСТРОМ! — закричала, не маючи снаги стриматися.

— Невисокої ж ти думки про нас, — почула за спиною голос Говерли та завмерла на місці.

Коли він увійшов? Знову через димохід виліз? Він усе чув, адже так? І що мені тепер робити?

Розвертаюся до нього, даю волю образі на нього, що накопичилася в мені.

— А чому я маю думати про вас інакше? Чому?! Що вовки зробили для мене хорошого?! Ти хоч знаєш, скільки разів мене вже били? Скільки болю мені довелося витримати за коротке знайомство з однією лише зграєю? Думаєш, я добровільно тут опинилася?! Я що, по-твоєму, рада бути призом у вашій дебільній грі?! У мене мама в лікарні, а я стирчу тут, чекаючи, коли вовки награються і дадуть мені спокій! Але найприкріше, що навіть ти... — договорити я не змогла, наштовхнувшись на той самий погляд сірих очей.

Відвернулася, не маючи снаги стримати сльози образи. Марго тінню стояла у дверях, стискаючи в руках саквояж чоловіка.

— Та не трясися ти так! Нічого він йому не зробить, не вб'є ж! — крикнула на неї, витираючи сльози халатом.

— Товстушка, це ти не розумієш, куди ти потрапила! Їм убити людину — раз плюнути! — від різкого тону Місис Тактовність я здригнулася.

— Але не свого ж батька,— трохи розгублено пискнула я. Марго і справді боялася, по-справжньому боялася.