Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Так само конкретизовано і період Великої Вітчизняної. Це, так би мовити, «погляд з окопу», де події сприймалися геть відмінно, ніж це було, скажімо, у штабі чи в Ставці. Проте Петро Васильович зберіг комуністичні переконання, що ясно прочитується у його записах. Що ж, кожному воля.

Зате Михайло Васильович, його брат, намагається відшукати дворянське коріння у своєму родоводі. Хоча й справді, у селі Михайлівці, як він сам пише, прізвища були ледь не від вуличних прізвиськ: Колесник, Салійчук, Колотуха, Цвіркун... «И только трое - Коневский, Заграничный, Добрянский - выделялись среди остальных как белые вороны».

До слова, книжка «Рід Добрянських» може викликати й певний етнографічний інтерес. У записах Михайла Васильовича докладно подано звичаї, традиції, сам ритуал проведення свят (не забуваймо, що прадід і дід родини були церковнослужителями): як варилася кутя, як щедрували та колядували... Він згадує, наприклад, що у родині суворо дотримувалися постів, зате «каким же радостным было наступление праздников, когда испытание постом заканчивалось!» Мабуть, справді треба, як кажуть, побідувати, щоб оцінити хоч крихту радості. У тому-то й був сенс релігійних приписів. Завдяки авторам записок ми можемо дізнатися, як родина (кожна її віть) проводила свій вільний час, якщо він з'являвся, як раділа чи журилася, як розважалися діти й дорослі... Це радісне й світле повернення у дитинство, яке пам'ять зберігає як найцінніше.

У давніх слов'ян-язичників пращуром усього пантеону богів (після Білобога й Чорнобога) вважався Род. Род, родина, рідня... Корінь, якого не винищити, не згубити. Як у пісні - «без коріння сохне все живе». Тож треба пам'ятати, звідки ти й хто ти, хто твої предки і хто живе поруч із тобою, з ким ти переплівся гілками. І так занадто «Іванів, що не пам'ятають роду». Хай же книжка Л. Добрянського - це невелике чисте джерельце - струмує і дає змогу й іншим подумати про власний рід.

Павло Щегельський

Кінець