Читати книгу - "Знедолені"

І Жан Вальжан подивився Маріусові просто у вічі.

А Маріус був такий приголомшений, що став дорікати Жанові Вальжану за недоречну відвертість.

— Не розумію, навіщо ви це розповідаєте? — запитав він. — Хто вас силує? Ви могли б зберігати свою таємницю. Адже вас ніхто не виказує, не переслідує, не вистежує. Який вам сенс викривати себе?

— Який сенс? Гаразд, я відповім. Причина є, і досить таки дивна причина. Я вчинив так із чесності. Ви маєте слушність. Я йолоп. Чом би мені не утриматися від пояснень? Ви пропонуєте мені кімнату у вашому домі, пані Понмерсі любить мене, вашому дідові я припав до вподоби, ми житимемо всі разом, я гулятиму з Козеттою, ми сидітимемо за одним столом і біля одного каміна — яке це щастя! Ми житимемо однією родиною!

При цих словах обличчя Жана Вальжана набуло страшного виразу. Він схрестив руки, втупився в підлогу й вигукнув громовим голосом:

— Однією родиною! Ні! Я не належу до жодної людської родини, в тім числі й до вашої. У домах, де люди родичі одне одному, я зайвий. Я з тих знедолених, кого викинуто за борт. Чи були в мене батько й мати? Навряд. У той день, коли я видав заміж мою дівчинку, для мене все скінчилося. Я побачив, що вона щаслива, що в неї коханий чоловік, що є у них добрий дід, є оселя, сповнена радості, і я сказав собі: «Не смій туди входити». Я міг, звичайно, промовчати й лишитися для вас усіх паном Фошлеваном. Я й мовчав, поки це потрібно було для неї. А заради себе я брехати не можу. Ви запитуєте, що змушує мене говорити? Сута дрібничка — моя совість.

Жан Вальжан помовчав, через силу проковтнувши слину, ніби в ній був гіркий присмак, і провадив:

— Пане Понмерсі! Хоч це й суперечить тверезому глузду, але я — чесна людина. Падаючи у ваших очах, я підношусь у власних. Я каторжник, але я скоряюся своїй совісті. Якщо людина позначена тавром ганьби, вона не має права ділити ту ганьбу з іншими без їхнього відома, не має права тягти їх за собою в провалля, куди впала сама! Хоч Фошлеван і подарував мені своє прізвище, я не смію носити його! Обманом увійти в життя чесних людей, не дивитись їм у обличчя, вічно відводити погляд убік, почувати себе негідником!.. Ні, ні, ні, ні! Краще вже страждати, стікати кров’ю, плакати, дряпати собі шкіру нігтями, корчитися ночами в нелюдських муках, терзати собі тіло й душу! Ось чому я вам усе розповів.

Запала тиша. Обидва поринули у тяжкі роздуми. Маріус сидів біля столу, підперши рукою голову. Жан Вальжан ходив по кімнаті. Раптом він зупинився і, втупившись невидющим поглядом у дзеркало, сказав:

— Зате я полегшив душу!

Потім знову обернувся до Маріуса:

— А зараз, добродію, уявіть-но собі таке: я нічого вам не сказав, я залишився паном Фошлеваном, я оселився з вами, я живу в своїй кімнаті, я щоранку виходжу в пантофлях снідати, увечері ми всі троє ходимо в театр, я проводжаю пані Понмерсі в Тюїльрі або у сквер на Королівській площі, ми весь час разом, ви вважаєте мене людиною свого кола. Одного чудового дня ми розмовляємо, ми сміємось, і раптом ви чуєте грізний голос, що вимовляє: «Жан Вальжан!» І з мороку тягнеться страшна рука, рука поліції, і зриває з мене маску!

Він замовк. Маріус, затремтівши від жаху, звівся на ноги.

— Ну, що ви на це скажете? — запитав Жан Вальжан.

Відповіддю була мовчанка Маріуса. Жан Вальжан вів далі:

— Як бачите, я мав слушність, коли вирішив відкритися вам. Будьте щасливі, підносьтесь на небеса, любіть одне одного янгольською любов’ю і задовольняйтеся цим. Що вам до бідолашного грішника, який розпанахує собі груди, щоб виконати свій обов’язок? Перед вами нещасна людина, добродію.

Маріус повільно підійшов до Жана Вальжана й подав йому руку. Але Вальжанова рука не піднялася назустріч. Маріусові довелося взяти її самому — вона була холодна, як лід.

— У мого діда чимало друзів, — сказав Маріус. — Я доб’юся для вас помилування.

— Пізно, — заперечив Жан Вальжан. — Мене вважають мертвим, і цього досить. Мерці не підвладні поліційному нагляду. Їм дозволяють мирно гнити в могилі. Смерть — це те саме помилування.

І, визволивши свою руку з Маріусової, він додав із виразом якоїсь непохитної гідності:

— Крім того, я потребую одного помилування — його може мені дати тільки моя совість.

Раптом Маріус здригнувся й прошепотів:

— Бідолашна Козетта! Коли вона довідається…

На ці слова Жан Вальжан затремтів. Утупивши в Маріуса розгублений погляд, він заговорив:

— Козетта! Ви, звичайно, все їй розкажете. Я про це й не подумав! Заклинаю, молю вас, добродію, дайте мені слово честі, що ви не скажете їй нічого. Ви самі все знаєте — хіба вам цього не досить? Я розповів би про себе цілому світові, мені байдуже. Але вона не повинна знати нічого. Подумати тільки — каторжник! Вона вжахнеться, коли довідається про це. О Боже мій, Боже!

Він важко опустився в крісло й затулив обличчя долонями. Плечі його здригалися. Він плакав мовчки — а це найстрашніший плач.

Сильні ридання душать людину, і Жан Вальжан відкинувся на спинку крісла, судомно хапаючи ротом повітря. Маріус побачив його залите слізьми обличчя й почув шепіт, такий тихий, ніби він долинав з безодні:

— О, якби вмерти!

— Заспокойтеся, — сказав Маріус. — Я збережу вашу таємницю.

Проте він майже не був зворушений. Надто важко за годину звикнутися з такою страшною несподіванкою, і Маріус, бачачи, як помалу каторжник затуляє перед його очима пана Фошлевана, й усвідомлюючи, що між ним і цією людиною вже розверзлася прірва, додав:

— Я не можу не сказати кілька слів з приводу грошей, що їх ви чесно й у такій недоторканості передали за призначенням. Це свідчить про вашу високу порядність. Буде справедливо, якщо ви дістанете за це винагороду. Назвіть суму, і її вам буде виплачено. Не бійтеся, що вона здасться високою.

— Дякую вам, добродію, — лагідно відповів Жан Вальжан.

На хвилину він замислився, а потім мовив:

— Майже все сказано. Лишається