Читати книгу - "Консуело"

свідком того, як щасливіші суперники користувалися монарховою милістю та прихильністю публіки. Метастазіо писав драми й ораторії для Кальдари[219], для Предієрі[220], для Фукса, для Рейтера й для Ґассе. І Метастазіо, придворний поет (poeta cesareo), модний письменник, новий Альбані[221], улюбленець муз і дам, чарівний, дорогоцінний бог гармонії, — словом, Метастазіо, той із кухарів драматургії, чиї страви були найсмачніші й найлегше перетравлювалися, не написав жодної п'єси для Порпори[222] й навіть не побажав дати йому яких-небудь обіцянок щодо цього. А тим часом у маестро, очевидно, ще могли з'явитися нові ідеї, і, безсумнівно, за ним залишалися вченість, чудове знання голосів, добрі неаполітанські традиції, суворий смак, широкий стиль, сміливі музичні речитативи, які не мали собі рівних за грандіозністю і красою. Але в нього не було прихильної йому публіки, і він марно домагався лібрето. Він не вмів ні лестити, ні інтригувати. Своєю суворою правдивістю він наживав собі ворогів, а його важкий характер усіх від нього відштовхував.

Він вніс роздратування навіть у ласкаву, батьківську зустріч із Консуело.

— А чому ти так поспішила покинути Чехію? — запитав він, схвильовано розцілувавши її. — Навіщо ти з'явилася сюди, нещасне дитя? Тут немає ні вух, здатних тебе слухати, ні сердець, здатних тебе зрозуміти. Тут немає для тебе місця, дочко моя! Твого старого вчителя публіка нехтує, і якщо хочеш мати успіх, ти наслідуй і прикинься, начебто зовсім не знаєш його або нехтуєш, подібно до тих, хто завдячує йому своїм талантом, своїм становищем, своєю славою.

— Як? Ви й у мені сумніваєтеся? — вигукнула Консуело, і очі її наповнилися слізьми. — Ви, значить, не вірите ні в мою любов до вас, ні в мою відданість і хочете вилити на мене підозрілість і презирство, заронені у вашу душу іншими? О дорогий учителю! Ви побачите, що я не заслуговую такої образи. Ви побачите! Ось усе, що я можу вам сказати.

Порпора насупив брови, повернувся до неї спиною, кілька разів пройшовся по кімнаті, потім повернувся до своєї учениці. Бачачи, що вона плаче, і не знаючи, як і що сказати їй лагідніше та ніжніше, він узяв із її рук носову хустку і з батьківською безцеремонністю почав витирати їй очі, примовляючи:

— Ну годі! Годі!

Старий був блідий, і Консуело помітила, як він ледве стримав у своїх широких грудях тяжке зітхання. Але він поборов хвилювання й, присунувши стілець, сів біля неї.

— Ну, — почав він, — розкажи мені про своє перебування в Чехії й поясни, чому ти так раптово звідти виїхала. Говори ж! — додав він трохи роздратованим тоном. — Хіба мало знайдеться чого мені розповісти? Ти там нудьгувала? Чи Рудольштадти недобре обійшлися з тобою? Втім, вони теж могли образити тебе й вимучити. Богові відомо, що це єдині люди у всьому всесвіті, у яких я ще вірив, але Богові також відомо, що всі люди здатні на всяке зло.

— Не говоріть так, друже мій, — зупинила його Консуело, — Рудольштадти — ангели, і говорити про них я мала б не інакше, як стоячи на колінах, але я змушена була покинути їх, змушена була втікати, навіть не попередивши їх, не попрощавшись із ними.

— Що це значить? Хіба ти можеш у чому-небудь дорікнути себе стосовно них? Невже мені доведеться червоніти за тебе й пошкодувати, що я послав тебе до цих славних людей?

— О ні! Ні! Слава богу, маестро, мені ні в чому собі дорікнути, і вам не доведеться за мене червоніти.

— Так у чому ж справа?

Консуело знала, як необхідно швидко й коротко відповідати Порпорі, коли він бажав познайомитися з яким-небудь фактом або думкою; двома словами вона повідомила, що граф Альберт запропонував їй руку й серце, а вона не могла дати відповідь, не порадившись попередньо зі своїм названим батьком.

Злісна й іронічна гримаса скривила обличчя Порпори.

— Граф Альберт! — вигукнув він. — Спадкоємець Рудольштадтів, нащадок чеських королів, власник замку Велетнів! І він хотів одружитися з тобою, з циганочкою? З тобою, найнекрасивішою з нашої школи, дочкою невідомого батька, з комедіанткою без гроша й без ангажементу? З тобою, що босоніж просила милостиню на перехрестях Венеції?

— Зі мною, з вашою ученицею! Зі мною, вашою прийомною дочкою! Так, зі мною, з Порпоріною! — відповіла Консуело зі спокійною й лагідною гордістю.

— Ну, звичайно, така знаменитість, така блискуча партія! Дійсно, описуючи тебе, я забув сказати при цьому, — додав із гіркотою маестро. — Так, остання і єдина учениця вчителя без школи, майбутня спадкоємиця його лахміття і його ганьби. Носителька імені, вже забутого людьми! Є чим хвастатися й зводити з розуму синів найвельможніших родин!

— Очевидно, учителю, — сказала Консуело зі смутною й ніжною посмішкою, — ми ще не так низько впали в очах гарних людей, як вам хочеться думати, бо безсумнівно, що граф хоче зі мною одружитись, і я з'явилася сюди, щоб із вашого дозволу дати йому свою згоду або за вашою підтримкою відмовити йому.

— Консуело, — відповів Порпора холодним і суворим тоном, — я не полюбляю таких дурниць. Ти мусила б прекрасно знати, що я ненавиджу романи пансіонерок або пригоди кокеток. Ніколи не повірив би я, що ти здатна вбити собі в голову таку нісенітницю, і мені просто соромно за тебе. Можливо, що молодий граф Рудольштадт злегка захопився тобою, а сільська нудьга й захват, викликаний вашим співом, і привели до того, що він почав залицятися до тебе, але звідки у тебе взялася зухвалість сприйняти це всерйоз і у відповідь на це безглузде вдавання грати роль принцеси в романі? Ти збуджуєш у мені жалість, а якщо старий граф, якщо каноніса, якщо баронеса Амалія знають про ваші домагання, то мені соромно за вас, повторюю: я за вас червонію!

Консуело знала, що не варто ні суперечити Порпорі, коли він розлютиться, ні перебивати його під час наставлянь. Вона дала йому змогу вилити своє обурення, а коли він висловив усе, що тільки міг придумати найбільш образливого й найбільш несправедливого, вона розповіла йому правдиво і з цілковитою точністю про все, що сталося в замку між нею та графом Альбертом, графом Християном, Амалією, канонісою і Андзолето. Порпора, давши волю своєму роздратуванню й нападкам, умів також слухати й розуміти і з найсерйознішою увагою поставився до її розповіді. А коли Консуело скінчила, він задав їй ще кілька запитань, аби, ознайомившись із подробицями, вникнути в інтимне життя родини й розібратися в почуттях кожного з її членів.

— У такому разі… — мовив він нарешті, — ти добре зробила, Консуело. Ти поводилася