Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

Дайюй хоч і плакала, але краєчком ока все-таки стежила за Баоюєм; помітивши, що він витирає сльози рукавом своєї новенької сорочки зі світло-коричневого тонкого шовку, вона, однією рукою притискаючи хусточку до очей, іншою схопила шовкову косинку, що лежала на подушці, і кинула Баоюю.

Баоюй підхопив косинку, витер сльози й узяв Дайюй за руку:

— Не плач, твої сльози розривають мені серце! Краще вставай і ходімо до бабусі!

— Не хочу я більше з тобою знатися! — закричала Дайюй, відіпхнувши його руку. — Ти вже виріс, а все такий же безсоромний, навіть правил пристойності не знаєш!

Не встигла вона це вимовити, як пролунав вигук:

— От і добре!

Здригнувшись від несподіванки, Баоюй і Дайюй швидко обернулися й побачили Фенцзє.

— Бабуся така засмучена, — сказала та. — Звеліла дізнатися, чи не помирилися ви. Я не хотіла йти, запевняла її, що не мине й трьох днів, як усе буде гаразд. Але стара пані обізвала мене ледаркою. Довелося виконати її прохання. Виявилося, що я маю рацію. Адже у вас немає причин для чвар, ви три дні у злагоді, два дні — у сварці. Справді, чим доросліші стаєте, тим більше з вами мороки, як з маленькими. Чому ви вчора наскакували одне на одного, як бійцівські півні, а сьогодні тримаєтеся за руки й плачете? Ну ж бо, ходімте до бабусі, нехай вона заспокоїться!

Вона схопила Дайюй за руку й потягла до виходу. Дайюй покликала було служниць, але ні однієї поблизу не виявилося.

— Навіщо вони? — запитала Фенцзє. — Я сама про тебе подбаю.

Баоюй плівся слідом за ними. Коли, вийшовши із саду, вони прийшли до дому матінки Цзя й постали перед нею, Фенцзє сказала:

— Говорила ж я, що нема чого турбуватися — самі помиряться. Але ви мені звеліли неодмінно піти. Увійшла я й бачу, що вони вже просять одне в одного вибачення й тримаються за руки, та так міцно, як тримає голуба яструб, неможливо відірвати одне від одного. Так що не довелося їх мирити.

Почувши це, всі весело розсміялися. Дайюй мовчки, ні на кого не дивлячись, сіла поруч із матінкою Цзя.

Баоюй не знав, як виправдатися, й звернувся до Баочай, що саме була тут.

— У день народження твого старшого брата я, як на зло, занедужав і не тільки не зміг послати йому подарунки, але навіть поздоровити. Старший брат, напевно, образився за те, що я не прийшов, так ти вже, будь ласка, йому поясни, чому так сталося.

— Чи варто пояснювати, — заперечила Баочай. — Якби навіть ти просто так не пішов, я ні слова б тобі не сказала. А позаяк ти хворів — тим більше. Брати мають довіряти один одному, інакше стануть чужими.

— Добре, що ти мене зрозуміла, сестро, тепер я спокійний, — сказав Баоюй і запитав: — А чому ти не пішла дивитися виставу?

— Не терплю спеки, — відповіла Баочай, — а піти, не додивившися до кінця, якось незручно. От і довелося послатися на слабість і не ходити.

Баоюй зрозумів натяк і трохи збентеживсь, але відразу насмішкувато заявив:

— Не дивно, що тебе порівнюють із Ян-гуйфей. Тільки, по-моєму, ти дещо повніша...

Ледве стримуючи гнів, Баочай з холодною посмішкою мовила:

— Можливо, я й схожа на Ян-гуйфей, але, на жаль, у мене немає брата, якого можна було б порівняти з Ян Гочжуном[249].

Їхню розмову було перервано появою служниці Цзін’ер, що прийшла запитати в Баочай, чи не бачила та її віяла.

— Напевно це панянка Баочай його сховала! — сказала Цзін’ер. — Віддайте мені віяло, добра панянко!

— Прикуси язика! — прикрикнула на неї Баочай. — Не в моїх правилах жартувати над людьми. Краще запитай у дівчаток, із якими ти вічно пустуєш і хихикаєш!

Цзін’ер сконфузилася й утекла.

Баоюй, який знову бовкнув зайве, та ще на людях, остаточно розгубивсь і, щоби приховати зніяковілість, завів балачку із сестрами.

Дайюй раділа, коли між Баочай і Баоюєм почалася сварка, їй і самій дуже хотілося підколоти Баочай, пожартувати з неї, але після приходу служниці Дайюй передумала.

— Сестро Баочай, яку п’єсу ти бачила?

Баочай, однак, розгадала думки Дайюй і з усмішкою відповіла:

— П’єса була про те, як Лі Куй вилаяв Сун Цзяна