Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— Навіщо ж переказувати зміст? Сказала б краще, як називається. Невже забула? Адже ти, сестро, добре знаєш і стародавні, і сучасні п’єси, — зауважив Баоюй. — А називається вона «Лі Куй приходить повинитися».

— Ах, он воно що? — глумливо вигукнула Баочай. — Авжеж, ви вивчаєте давнину, тому вам і відомо, що це значить!

Баоюй і Дайюй обоє почервоніли, і їм стало прикро одне за одного.

Фенцзє нічого не зрозуміла, але, дивлячись на вираз облич усіх трьох, з усмішкою запитала:

— Хто ж у таку спеку їсть неспілий імбир?

Усі здивувалися:

— Неспілий імбир? Ніхто не їв...

— Тоді чому у вас такі обличчя, начебто до рота потрапило щось гірке? — запитала Фенцзє, провівши рукою по щоці.

Баоюй і Дайюй не знали, куди подітися від сорому. Баочай хотіла щось сказати, але, помітивши, як розгубився Баоюй, промовчала й тільки всміхнулась. Інші теж заусміхалися.

Після того як пішли Баочай і Фенцзє, Дайюй звернулася до Баоюя:

— Тепер ти переконався, що є на світі люди ще більш гострі на язик, аніж я! Я ж, із сердечної простоти, завжди намагаюся всім догодити, слова не скажу наперекір.

Баоюй, і без того засмучений уїдливістю Баочай, зовсім зажуривсь і, побоюючись, як би Дайюй знову не образилася, нічого не відповів і пішов.

Сніданок давно закінчився, Баоюй, заклавши руки за спину, тинявся безцільно, але ніде не було ні душі. Ховаючись од спеки, всі відпочивали — і служники, і панове.

Баоюй покрокував у західному напрямку, минув прохідну залу й опинився у дворі Фенцзє. Ворота виявилися замкненими, і Баоюй раптом згадав, що в спекотні дні Фенцзє зазвичай відпочиває опівдні, тому ввійти не зважився. Він звернув у бічну хвіртку й попрямував до будинку пані Ван. Тут кілька служниць дрімали з вишиванням у руках. Пані Ван спала в кімнаті на легкому плетеному ліжку. Біля неї сиділа Цзіньчуань. Вона масажувала собі ноги й, сонна, дивилася на всі боки. Баоюй позаду підкрався й смикнув її за сережки. Цзіньчуань злякано розплющила очі.

— Натомилась? — усміхаючись, запитав Баоюй.

Цзіньчуань ледь усміхнулась у відповідь, знаком звеліла Баоюю вийти й знову заплющила очі. Але піти Баоюю було несила. Він подивився на сплячу матір, потім витяг із сумочки кілька освіжаючих ароматних коржів і засунув їх у рот Цзіньчуань. Та почала їх смоктати, але навіть очей не розплющила.

Баоюй знову потягнув її за руку й тихенько сказав:

— А що, коли я попрошу матінку, аби вона віддала тебе мені, і ми завжди будемо разом?

Цзіньчуань промовчала.

— Неодмінно попрошу матінку, як тільки прокинеться, — вів далі Баоюй.

Цзіньчуань розплющила очі, відсторонилася від Баоюя.

— Навіщо квапитися? Невже не знаєш прислів’я: «Упала в колодязь золота шпилька однаково належить тому, хто її впустив»? Нема чого до мене приставати, піди на східний двір і візьми до себе Цайюнь, служницю твого молодшого брата Цзя Хуаня.

— Навіщо вона мені? — всміхнувся Баоюй. — Адже йдеться про тебе.

У цю мить пані Ван розплющила очі й дала Цзіньчуань ляпас:

— Паршива тварюка! Це ви вчите поганого молодих панів!

Баоюй поспішив ушитись.

Щока в Цзіньчуань горіла, але вона не насмілилася навіть пискнути. Почувши, що пані прокинулася, прибігли служниці.

Пані Ван підкликала Юйчуань і сказала:

— Передай матері, нехай забирає додому твою старшу сестру!

Тут Цзіньчуань упала на коліна й зі слізьми почала благати пані Ван:

— Я більше не буду! Краще накажіть мене побити, тільки не виганяйте, і я вважатиму це небесною милістю. Я десять років служу вам, пані, як же я буду дивитися людям у вічі, якщо ви мене проженете?

Пані Ван, добра натурою, ніколи не била служниць. Але після того, що дізналася, не могла стримати свого гніву й залишилася непохитною, хоч як благала її Цзіньчуань. Тому довелося старій Бай взяти дочку додому. Зганьблена, Цзіньчуань пішла. Але про це мова далі.

А зараз повернімося до Баоюя. Як тільки пані Ван прокинулася, він утік і незабаром опинився в саду Розкішних видовищ. Там теж нікого не було, тільки нещадно палило сонце, дерева відкидали свою тінь на землю та оглушливо тріскотіли цикади. Баоюй повільно брів по саду й раптом біля ґраток троянд[251] почув чи то схлипування, чи то плач. Він зупинився, прислухався: так, за ґратками хтось був.

Треба сказати,