Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

сонця триває — такий захід, що ненадовго надає спорудам світлої сіризни, спопелілої світляної полови, мекає поверх їхніх обводів у дивному, схожому на полум’я ковальського горна, палахкотінні на заході; тривога перехожих, що через маленьку вітрину споглядають кепсько освітленого ювеліра, який за роботою біля вогню не звертає на них уваги, а вони злякані, бо видається, наче світло цього разу може піти назавжди, а ще більше, бо негаразди зі світлом — це справа загальна, всі інші на вулиці теж це бачили… потроху сутеніє, оркестр у залі, якщо дослухатися, грає мелодію стриману та сувору… і ось таки зажевріли свічники… у печах сьогодні доходить-допікається Телятина по-флорентійському, напої за рахунок Закладу, а п’яні співають у гамаках:

У су-тінках світ діловий!

Ніхто не знає, куди туфлі наші зрання ступали?

Ніхто не знає, скільки друзів вночі наших ридало?

І тепер ми удвох,

Мугикаєм пісню, не дивлячись в очі…

Танцюй у сутінках, спокій лови,

У танці забудеш кошмари но-чі…

І вони танцюють, хоча раніше Пірат цього не вмів, ну, щоб варто було про це згадувати… вони рухаються і відчувають зв’язок майже з усіма іншими, і хай ніколи не почуватимуться до кінця розкутими, це все ж не стояти по стійці «вільно»… вони розчиняються у гонитві й вихорі танцювальної Претеріції, а їхні обличчя, симпатичні кумедні обличчя, які вони вбрали на бал, блякнуть, як блякне невинність, суворо кокетуючи і намагаючись бути доброю…

□□□□□□□

У горловинах вузьких gassen загусає туман, у повітрі витає запах солоної води. Бруковані вулиці мокрі після нічного дощу. Слотроп прокидається у вигорілій слюсарній майстерні під етажеркою з ключами від загублених замків. Зашпортуючись, виходить надвір, знаходить помпу між цегельними стінами і стулчастими вікнами, з яких ніхто не дивиться, засовує голову під трубу і качає воду — поливає голову, поки не вирішує, що досить. Рудий кіт з нявчанням випрошує сніданок, переслідує його від дверей до дверей.

— Вибачай, друже. — Скидається на те, що сніданок не світить їм обом.

Слотроп підсмикує чичерінські штани й іде з міста, залишаючи безверхі вежі та подзьобані зеленню мідні бані, високі фронтони і червону черепицю плавати в тумані, їде на порожній підводі з жінкою-фірманом. Рудуватий чубчик коня розвівається і підстрибує, туман осідає десь позаду.

Цей ранок, мабуть, схожий на ранок, який бачили вікінги, коли пливли цією величезною старицею на південь, аж до самої Візантії, і вся Східна Європа була для них відкритим морем: сірими та зеленими хвилями накочуються поля… ставки й озера без видимих меж… вигляд живої людини на тлі океанічного неба, навіть військової, тішить, як вітрило по довгих днях морського переходу…

Народи переселяються. Великий безкордонний потік. Вигнані поляками Volksdeutsch[529] з-за Одера прямують до табору в Ростоку, поляки тікають від люблінського режиму, інші повертаються додому, очі сторін під час зустрічі ховаються за вилицями, очі значно старші за причину переселення. Естонці, латиші, литовці знову рушають у похід на північ, ветха вовна у темних клунках, черевики зношені, співати надто важко, розмови безцільні, німці з Судет і Східної Пруссії курсують між Берліном і таборами переселенців у Мекленбурзі, чехи та словаки, хорвати і серби, тоски і ґеґи, македонці, мадяри, волохи, черкеси, сефарди, болгари перемішані й вихлюпуються через вінця Імперського котла, зіштовхуються, труться одні об одних довгі милі, а потім ковзають далі, занімілі, байдужі до всіх імпульсів, окрім найглибших, мінливість надто глибоко під збитими ногами, щоб мати якісь обриси, зі смугастого табірного одягу стирчать білі кістляві зап’ястя і щиколотки, хода в злежаній пилюці легка, наче у водоплавного птаха, каравани циган, вісі та чеки ламаються, коні падають, родини кидають вози на узбіччі, щоб інші могли перебути в них ніч або день над білими від спеки автобанами, поїзди напхані так, що з вагонів звисають пасажири, стукотять понад головою, тиснуться набік, пропускаючи військові ешелони, понурі від болю білогвардійці прямують на захід, колишні військовополонені казахи крокують на схід, ветерани вермахту з інших земель старої Німеччини такі ж чужі у Пруссії, як і цигани, несуть старі ранці, загортаються у вцілілі армійські ковдри, на кожній куртці на рівні грудей нашито блідо-зелений трикутник землероба, підскакує, плине, вечорової пори виглядає полум’ям свічки в якійсь релігійній процесії, — сьогодні тримають курс наче на Ганновер, дорогою збиратимуть картоплю: вони вже місяць ганяються за неіснуючими картопляними полями…

— Розорили, — поряд, спираючись на довгу скіпку від залізничної шпали замість ціпка, кульгає колишній сурмач, його інструмент, неправдоподібно новий і блискучий, теліпається на плечі, — спустошили SS, Bruder[530], ja, всенькі картопляні поля, курва, а нащо? Задля спирту. Не пити, ні, для ракет. А ту бульбочку ми тепер могли б з’їсти, а спирт могли б випити. Просто в голову не лізе.

— Що, ракети?

— Ні! Що SS картоплю збирали! — роззирається, сподіваючись на ха-ха. Але ніхто не зважає на теревені такої не надто поважної особи. Вони — піхота, вміють покуняти на марші, у належний ранковий час викотяться з узбіччя на дорогу — нечутно виварений гарячими ночами осад миттєвостей дорожньої алхімії, довгі розтріпані вихори: костюми у тонку смужку з намальованими на спині хрестами, подерті флотські й армійські мундири, білі тюрбани, непарні шкарпетки або взагалі ніяких, сукні в клітинку, грубі хустки з немовлятами всередині, жінки у дірявих на колінах армійських штанях, покусані блохами брехливі собаки бігають зграями, на тачках купи дрібних меблів з обдертим шпоном, саморобні шухляди, які вже нема куди засунути, трофейні кури, живі та мертві, духові інструменти і скрипки в обшарпаних чорних футлярах, покривала, гармонії, високі підлогові годинники, скриньки з інструментами для столярки, годинникарства, кушнірства, хірургії, картини з рожевими доньками у білих сукеночках, з кровоточивими святими, помаранчево-рожевими і фіолетовими заходами сонця на морі, оберемки злежаних боа із намистинками очей, усміхнені ляльки з несамовито червоними вустами, альґеєрівські солдатики заввишки дюйм із четвертю, всі до єдиного у кремових, золотих і блакитних кольорах, жмені сторічних агатів, вимочених у меду, який тішив ще прадідівські язики, нині вже давно спорохнявілі, а потім у сірчаній кислоті задля обвуглених смужок — від брунатного до чорного впоперек кожного камінця, безсмертні фортепіанні концерти, пробиті на нотних котушках Vorsetzer[531], чорна білизна зі стрічками, столове срібло, прикрашене квітами та виноградом, гранчасті карафки зі свинцевого скла, модернові філіжанки у вигляді тюльпанів, разки бурштинових пацьорок… популяція суне лугом — накульгує, крокує, човгає, волочиться, тягне уламки ладу, європейського і буржуазного, зруйнованого назавжди, про що вони наразі не відають.

Коли Слотроп має сигарети, охоче їх роздає, коли