Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

хто має поїсти, ділиться — іноді горілкою, якщо неподалік гуртуються війська, то в оцинкованих відрах для сміття можна знайти будь-що: картопляне лушпиння, шкуринки дині, шматочки шоколадних батончиків — згодяться замість цукру, і краще не знати, що ці переміщені запихають у самогонний апарат, все одно питимеш викинутий непотріб котроїсь із окупаційних сил. Слотроп пристає і кидає десятки подібних тихих, голодних, човгаючих міграцій, і щоразу від їхніх облич у нього починається бензедриновий тремор — нема таких, на кого можна не звернути уваги; річ у тім, що всі вони надто сильні, як обличчя натовпу на перегонах, кожне спонукає: Ні, я — подивися на мене, поспівчувай мені, дістань фотоапарат, зброю, витягни свою пуцьку… Тим часом Слотроп позривав з чичерінського однострою всі нашивки і знаки, щоб стати непримітним, але на таке, схоже, тут мало хто звертає увагу…

Здебільшого він один. Заходить на безлюдні вночі ферми і спить на сіні, а коли є матрац (зрідка), то й на ліжку. Будить його сонце — відблиск у якомусь ставку, оточеному зеленню з приправою із квітів чебрецю або гірчиці, салатовий пагорб підноситься до затуманених сосон. У дворах рами для розсади помідорів і пурпурні наперстянки, під стріхами — величезні пташині гнізда, вранішні пташині хори, а незабаром, того дня, коли літо важко обернеться у небі, пролунає лопотіння журавлиних крил.

На фермі у річковій долині на південь од Ростока він ховається від пообіднього дощу, засинає у кріслі-гойдалці на ґанку, і сниться йому Алюр Макер-Маффік, давній друг. Усупереч усьому, зрештою він таки повернувся. Все відбувається у якомусь селі, англійському селі, сповитому темною зеленню і дивовижно яскравою солом’яною жовтизною, зі старезними прямовисними каменями на узвишшях, з попередньою угодою зі смертю та податками, з молоденькими селянками, які виходять уночі постояти голими на скелястих вершинах і поспівати. Поприходили численні родичі й Алюрові друзі, всі у тихому святковому настрої з нагоди його повернення. Всі розуміють, що це тільки у гості: «тут» він буде хіба умовно, про це думають забагато, і якоїсь миті все розвалиться. На лужку розчистили місце для танців, сільські музики і чимало жінок одягнуті в біле. Після невеликої метушні через нечіткий розпорядок відбувається вже й сама зустріч — наче десь у підземеллі, але не те щоб у могилі чи склепі, нічого лиховісного, довкруж Алюра купа родичів і друзів, а сам він має надзвичайно реальний вигляд, небитий часом, дуже світлий і повний барв…

— О, Слотропе.

— І… де ж ти був, свин?

— Тут.

— «Тут»?

— Саме так, ти зрозумів — хай там як, а я ходив тими самими, що й ти, вулицями, читав ті самі новини, звужувався до того самого кольорового спектру…

— Тоді ти не…

— Я нічогісінько не робив. Сталася переміна.

Тутешні барви — лицювальний камінь, квіти у гостей, дивні потири на столах — відгонять шепотом пролитої і почорнілої крові, лагідною карбонізацією у порожніх міських кварталах о четвертій пополудні в неділю… вони роблять складки Алюрового вбрання жорсткими, у нього радше костюм якогось жиґоло, несамовито іноземного покрою, тож однозначно, що сам би він у таке не вбрався…

— Гадаю, часу обмаль… Розумію, що це виглядає паскудно і дуже егоїстично, але почуваюся дуже самотнім, і… Я чув, що таке стається, ну, іноді, ти наче тиняєшся потім неподалік і наглядаєш за другом, який залишився «тут»…

— Іноді. — Він усміхається, але його спокій і відсторонення — розтягнутий безсилий крик за межами Слотропового сприйняття.

— Ти наглядаєш за мною?

— Ні, Слотропе. Не за тобою…

Слотроп сидить у старому пошарпаному кріслі-гойдалці і дивиться на хвилясту лінію пагорбів, сонце вигулькнуло з-під останньої дощової хмари, перетворивши мокрі поля і копиці сіна на золото. Хто пройшов повз нього і побачив, як він спить, як хилиться його біле і змучене обличчя на груди в брудному однострої?

Просуваючись далі, він розуміє, що ферми населені привидами, проте доброзичливими. Вночі порипують дубові крокви — чесно і дерев’яно. Недоєні корови надсадно ревуть на далеких луках, інші заходять і п’яніють від збродженого силосу, а тоді натикаються на загорожі і копиці, в яких дивиться сни Слотроп, і мукають з п’яними умляутами. Нагорі на дахах чорні та білі лелеки, довгі шиї вигнуті проти неба, голови закинуті й дивляться назад, клацають дзьобами вітально і закохано. Вночі гасають кролики, шукають у дворі бодай якоїсь поживи. А ось дерева… дерев Слотроп таки остерігається. Коли опиняється серед них, то якийсь час торкається, вивчає, сидить під ними дуже тихо і розуміє, що кожне дерево — живе створіння зі своїм окремішнім життям, воно усвідомлює все, що відбувається навколо, це не просто шмат деревини, який піде на дрова. Фактично, родина Слотропа, робила гроші, вбиваючи дерева: ампутувала коріння, подрібнювала, перемелювала на пульпу, вибілювала на папір і заробляла на тім ще більше паперу.

— Справжнє божевілля. — Він хитає головою. — У моїй родині божевілля. — Він зводить погляд. Дерева нерухомі. Вони знають, що він тут. А ще вони, мабуть, знають, про що він думає. — Ви даруйте мені, — промовляє до них. — Я нічого не можу вдіяти з тими людьми, вони для мене недосяжні. Ну що я можу зробити? — Сосна середнього розміру киває верхівкою і пропонує:

— Наступного разу, коли надибаєш вирубку, знайди трактор без охорони, повиймай фільтри для мастила і забери з собою. І так зможеш нам допомогти.

Короткий список побажань вечірнім зіркам на теперішній період:

Нехай я знайду курник, про який мені розповідала стара.

Нехай Алюр насправді буде живий.

Нехай щезне той блядський прищ на спині.

Нехай, коли все скінчиться, я поїду до Голлівуду, щоб мене побачила Ріта Гейворт і в мене закохалася.

Нехай мир цього дня буде і завтра, коли прокинуся.

Нехай у Куксгафені на мене чекає звільнення.

Нехай у Б’янки все буде добре, та-а ще…

Нехай дуже швидко я зможу посрати.

Нехай це просто падає метеорит.

Нехай чоботи витримають хоча б до Любека.

Нехай Людвіг знайде свого лемінга, буде щасливий і дасть мені спокій.

Щодо Людвіга… Одного ранку Слотроп знайшов його на березі блакитного безіменного озерця. Навдивовижу опасистий хлопчина років восьми чи дев’яти втупився у воду, плаче, весь ходить брижами жиру. Його полярну мишу звали Урсулою, і зараз вона втекла. Людвіг гнався за нею з Пріцвалька весь час на північ, він майже переконаний, що миша прямує до Балтійського моря, але боїться, що вона сприйме одне з тутешніх озер за море і стрибне замість моря в озеро…

— Одна-єдина миша, хлопче?

— Вона жила у мене два роки, — хлипає