Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я вирішив, що настав час зміщуватися. Амбер досі мав на мене сильний вплив, але я вчепився в Тінь якомога міцніше і рухнувся.

Шлях почав звертати ліворуч, а дерева по обидві руки зменшилися й відступили. Ще один поворот — і путівець повів нас крізь галявину з двісті метрів завдовжки. Я зиркнув угору і побачив, що той бісів птах досі кружляє наді мною, ще й значно ближче — настільки близько, що може разом зі мною перенестися в Тінь.

А це виявилося складнішим, ніж я сподівався. Мені потрібен був вільний простір, де я міг би розвернути коня і легко розмахувати мечем, якщо до цього дійде. Але така місцина повністю відкривала мене птаху, якого, як з'ясувалося, було доволі складно позбутися.

Гаразд. Ми підійшли до невисокого пагорба, піднялися на нього й почали спуск униз, проминаючи самотнє дерево, на якому лишилися сліди від удару блискавкою. На найближчій гілці сидів яструб срібно-сірої барви з чорним відтінком. По дорозі я свиснув йому — і птах здійнявся в повітря, пронизуючи його диким бойовим криком.

Поквапившись, я тепер чітко почув розрізнений гавкіт собак і глухий стукіт кінських копит. До цих звуків додавалося щось іще, схоже на вібрацію тремтіння ґрунту. Я озирнувся, але ніхто з моїх переслідувачів ще не виринув на верхівці пагорба. Я подумки звернув свій шлях — і хмари сховали сонце. Дивні квіти виросли вздовж путівця — зелені, жовті й багряні — і звідкілясь долинав гуркіт далекої бурі. Галявина розширилася, стала довшою. Повністю вирівнялася.

Я знову почув мисливський ріг і озирнувся.

Вона з'явилася в полі мого зору — і тієї миті я збагнув, що полювали не на мене, що вершники, собаки і птах переслідували почвару, яка мчала позад мене. Звісно, це все формальності — я не просто їхав попереду: схоже, полювали саме на мене. Я нахилився вперед, крикнувши на Барабана і підганяючи його колінами. Насправді я розумів, що почвара рухається значно швидше, ніж ми могли б. Це лишень прояв паніки — мене переслідувала мантикора[92].

Востаннє я бачив таку за день до битви, у якій загинув Ерік, Коли я вів своє військо задніми схилами Колвіра, вона з'явилася і розірвала навпіл чоловіка на ім'я Рейл. Ми знищили її автоматичною зброєю. Почвара сягала дванадцяти футів у довжину, як і ця, мала людське обличчя на лев'ячій голові і плечах. Вона також мала двійко орлиних крил, зігнутих по боках, і довгий гострий хвіст, що скорпіоновим жалом звивався в повітрі над нею. Значна кількість таких тварюк якось пролізла з Тіні й добряче нам напаскудила, доки ми прямували у бій. Нема підстав вважати, що їх сюди запустили спеціально для битви, однак відтоді жодних повідомлень про них не з'являлося, як і доказів їхнього подальшого життя в околицях Амбера. Очевидно, цей екземпляр забрів у Арден та й оселився відтоді тут.

Я знову озирнувся і збагнув, що тварюка стягне мене додолу, якщо я не чинитиму опір. Також я побачив темну лавину собак, що мчала з пагорба. Я не знав нічого ні про рівень інтелекту, ні про психологію мантикори. Зазвичай звірі, що кидаються навтьоки, не спиняються, щоб напасти на тих, хто не чіпає їх. У першу чергу вони дбають про самозахист. З іншого боку, я не був певен, чи розуміла мантикора, що її переслідують. Вона ж могла піти за моїм слідом, так і не помітивши, що їй упали на хвіст. Її може цікавити тільки одне. Навряд чи зараз була слушна мить обмірковувати варіанти.

Я витягнув Ґрейсвандір і повернув скакуна ліворуч, потягнувши на себе повіддя, щойно ми звернули.

Барабан заіржав і став дибки. Я відчув, що сповзаю, тому стрибнув на землю і відскочив убік.

Але я забув на мить швидкість розлючених псів, забув, як легко вони наздогнали нас з Рендомом у «Мерседесі» Флори, а тоді кинулися шматувати його, на відміну від звичайних собак, які женуться за машинами.

Враз дюжина чи навіть більше псів накинулися на мантикору, скакали й кусали її. Коли вони напали на почвару, та відкинула голову назад і ще раз закричала. Розмахнулася смертоносним хвостом, підкинувши одну з собак попід хмари. Інших двох вона чи то вбила, чи то оглушила. Тоді вона стала дибки і повернулася, відбиваючись передніми лапами.

Але навіть тоді пес вчепився в її ліву передню ногу, ще двоє — у стегна, а один видерся на спину, кусаючи шию і плечі. Решта оточили тварюку, шматуючи її і обгавкуючи.

Мантикорі нарешті вдалося дістати одного з псів скорпіонячим хвостом і вительбушити іншого, який гриз їй ногу. Однак до того часу кров у неї вже юшила з дюжини ран. Небавом стало очевидно, що нога дошкуляє їй: вона не могла ні як слід ударити нею, ні зіпертися на неї, доки била іншими лапами. Водночас інший пес заліз тварюці на спину і взявся шматувати їй шию. Здолати його виявилося значно складніше. Інший напав справа і розірвав вухо. Ще двоє вчепилися у стегна, й коли мантикора знову стала дибки, один із нападників кинувся вперед і вгризся їй у живота. Здавалося також, що гавкання і гарчання псів збивають її з пантелику, тож вона гарячково гамселила кожен рухомий сірий силует.

Схопивши Барабана за вузду, я намагався заспокоїти коня достатньо, щоби знову осідлати його і дременути звідти. Однак скакун постійно намагався стати дибки і відскочити кудись, тож знадобилося чимало сил, щоби просто втримати його на місці.

Раптом мантикора гірко, жалісно закричала. Вона люто вдарила пса, що сидів на спині, і несподівано встромила жало у власне плече. Собаки скористалися такою необачністю звіра й ще лютіше кинулися гризти і рвати.

Я певен, що вони так би й доконали мантикору, якби на верхівці пагорба не з'явилися вершники і не почали спуск. На чолі п'ятірки їхав Джуліан. Він був зодягнений в лускату білу броню, а на шиї в нього висів мисливський ріг. Брат їхав верхи на велетенському жеребці Морґенштерні — тварюці, яка завжди ненавиділа мене. Він здійняв угору довгий спис і привітався зі мною. Тоді спустився і віддав накази псам.

Ті знехотя відійшли від здобичі. Навіть пес на спині мантикори послабив хватку і скочив на землю. Усі вони відсахнулися, коли Джуліан замахнувся списом і