Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

2010 рік

Темна кімната була освітлена лише яскравим полум'ям із каміна. Поруч з останнім – півколом розташувались чотири крісла, в котрих сиділи чоловіки. Четверо абсолютно різних чоловіків. Чотири різних характери та норови. Чотири мотиви перебувати нині тут, у цьому будинку. Але одна історія, одна спільна справа, яка пов'язувала разом. Одне спільне занепокоєння і тривога. Єдина ціль для чотирьох.

У кімнаті панувала тиша, що порушувалася лише тріском дров у вогнищі. Всі мовчали, кожен задумливо дивлячись на полум'я, не наважуючись перервати невчасну не балакучість. Мовчання було останнім, що варто було зараз робити. Потрібно було діяти. Вірно чи хибно – значення не мало, головне, не сидіти склавши руки. Найвиразніше це розумів Олег, бо нетерпимість більше за інших не давала йому спокою.

– Я поїду за нею! – підхопившись, схвильовано заявив чоловік.

– Сядь! – рявкнув старший.

– Я не можу тут сидіти, коли, можливо, саме цієї секунди Рощин вбиває Ритку! – припустив і сам скривився, усвідомлюючи, що зайшов надто далеко у своїх фантазіях.

– Ти вважаєш, що мені легко? – стукнув кулаком по підлокітнику Вотан, – Мені самому цей Рощин – ось де стоїть! – Піднісши долоню до шиї, показав характерний знак.

– Тоді якого біса Ви досі нічого не зробили? – злетів з котушок Чернишевський та кинувся до Михайловича, хапаючи за грудки, – Ви! Скільки років витратили на становлення справедливості у нашій країні! Де вона, ця Ваша довбала справедливість?

– Олегу, заспокойся! – втрутився Штормін, який до цього тихо спостерігав за сваркою, – Не заривайся!

– Бандити, як і раніше, ходять на волі, Ритка знову у Рощина, а ми сидимо тут, куримо трубку миру і розмірковуємо! – вже кричав Олег, не в змозі зупинитися, – Про що можна міркувати? Про що? На біса Вам генеральські погони, якщо нікого з близьких не здатні захистити?

Оцінюючи змірявши обличчя Чернишевського, Вотан перевів погляд на руки, що стискали його сорочку:

– Стули пельку 

– Що? – струснувши головою, позбавляючись від наслання, перепитав чоловік.

– Пельку стули, – повторив генерал. Коли Олег розтиснув кулак, відсахнувся назад: – А тепер послухай: можеш зібратися і поїхати до Рощина, влаштувати рознос, тим самим даси йому зрозуміти, що залежиш від Маргарити. Відповідно цим поставиш під загрозу себе. І не факт, що тебе випустять звідти. Живим.

– Нічого, не з такими впорався, – розтираючи обличчя долонями, Чернишевський виміряв кроками невелику відстань між кріслами.

– Можливо, – простеживши за реакцією інших чоловіків на свої слова, Вотан продовжив: – Але справа, до якої ми йшли довгий час, теж опиниться під загрозою зриву. Якщо Плантатор надумає докопатися, докопається до всього.

– Він підозрює, що я працюю у зв'язці з Олегом, – ризикнув вставити слово Буртенко, – Про облаву Шторма взагалі мовчу. І там шукає зв'язок з Михайловичем.

– Ось, – зручніше влаштовуючись у кріслі, генерал потягнувся до столика за пачкою цигарок, – Буря діло каже. Якщо Рощин зв'яже в єдиний вузол тебе з Русланом, а мене з Ігорем, вважай, що остаточно провалили операцію. Він заляже на таке дно, що нам і не снилося, – звертаючись до Руслана: – Ти хоч ніякого хвоста за нами не привів?

– Ображаєте! – обурився чоловік. – У мене все під контролем!

– Добре. Потрібно якнайшвидше продумати подальші дії для нашої операції.

– Та до чого тут операція? – скрикнув Олег, змахнувши руками, – Ви чуєте себе? Складається враження, що Вам, як і багато років тому системі, кримінальному світу та всім навколо, начхати на Ритку!

– Та зрозумій ти, дурна голова! – Підвівшись, Вотан підійшов до Чернишевського і постукав його по лобі, – Він і Ритку за собою потягне! Тоді дізнаєшся, що з Інанни витягти її й то було простіше!

– Чому не витягли? – запитливо піднявши брову, фиркнув чоловік.

– Ти сам чудово пам'ятаєш, як усе трапилося, – важко зітхнув Вотан.

– А до появи Рощина чому ні? Тоді Вам кар'єра була важливішою, так?!

На кілька хвилин знову запанувала тиша. Войовнича тиша. Жодного рукоприкладства, очі в очі. Зухвалий проти втомленого. Сміливий проти загубленого у світі через власні комбінації. Повітря розжарилося до краю.

– Я не знав, що з нею, – на межі витримки.

– Звичайно, отримувати чергові погони було важливіше.

На вилицях генерала заходили жовна. Вірна ознака того, що ще трохи й зірветься. Як пити дати зірветься!

– Припинили! – підлетівши до чоловіків, намагаючись відсунути тих один від одного, втрутився Буря, – Бракувало між собою ворожнечу влаштувати! Спільну справу робимо.

– Іноді мені здається, що спільна у нас лише структура, під якою працюємо, – скривившись, Чернишевський відступив, – В іншому... Вам нові погони потрібні, мені Ритка.

– Шторме, скажи хоч щось! – буркнув Руслан.

– Що сказати? – Ігор статечно піднявся з крісла і пройшов до барного столика, що стояв віддалік біля стіни, – Олега знаю не перший рік – у нього в житті свої поняття, ключовою складовою яких завжди була Маргарита, – налив в пузату склянку коньяк, – Ну а Михайлович... – спіймавши застережливий погляд, – Михайлович завжди правий.